Розділ 20. Те, чого автор не може виправити

Перший відгук про свою книжку Ліана Морроу прочитала о сьомій дванадцять ранку.

Другий — о сьомій чотирнадцять.

Третій вона відкрила о сьомій шістнадцять, прочитала перше речення, закрила сторінку й поклала телефон екраном донизу, ніби той міг образитися на її реакцію та вирішити помститися ще одним повідомленням.

Вона стояла посеред кухні в домашніх штанах, одній шкарпетці й розтягнутій футболці, яка давно мала перейти до категорії одягу «нікому не показувати, навіть кур’єру». У чайнику закипала вода. На столі лежав нерозрізаний батон, поряд — ніж, а в тостері застряг маленький шматочок хліба, який Ліана намагалася дістати ще вчора й вирішила, що сьогодні він уже не становить загрози її життю.

Телефон знову завібрував.

Ліана заплющила очі.

— Ні, — сказала вона.

Телефон завібрував удруге.

— Я сказала ні.

Вібрація припинилася.

Вона видихнула, відчуваючи себе переможницею над сучасними технологіями, і саме тоді почула короткий звук нового повідомлення.

Ліана повільно повернула голову.

— Ти нестерпний.

Вона не була впевнена, до кого зверталася: до телефону, до невідомого читача чи до себе самої, яка все одно пішла перевіряти.

Повідомлення було від Емми.

Емма:

Доброго ранку! Не панікуй, але твою книжку обговорюють.

Ліана завмерла.

Потім набрала:

Ліана:

Еммо, коли люди починають повідомлення словами «не панікуй», вони зазвичай готують щось, через що доводиться панікувати.

Відповідь з'явилася майже відразу.

Емма:

Я не готую нічого. Я просто повідомляю факт. Учора одна читачка залишила відгук, а сьогодні його вже обговорюють у коментарях.

Ліана сіла.

Ліана:

Який відгук?

Емма надіслала посилання.

Ліана натиснула на нього.

На екрані відкрилася сторінка книжкового блогу. Профіль належав дівчині на ім'я Соломія — тій самій, якій Ліана підписала примірник на зустрічі.

Під фотографією книжки стояв довгий текст.

Ліана почала читати.

«Я не знаю, чи сподобалася мені ця книжка.

І, мабуть, саме тому не можу перестати про неї думати.

Я чекала на історію про людину, яка втратила когось близького й навчилася жити далі. Хотіла прочитати про надію, про прийняття, про той момент, коли біль нарешті відступає і ти можеш сказати: тепер усе буде добре.

Але авторка не дала мені цього моменту.

Її героїня не прокидається одного ранку здоровою від свого горя. Не знаходить чарівних слів, які пояснюють смерть. Не отримує відповіді, після якої можна закрити книжку й більше не озиратися назад.

Вона просто живе.

Іноді це було прекрасно.

Іноді мене це дратувало.

Я хотіла, щоб героїня була сильнішою, щоб вона швидше відпустила минуле, щоб перестала повертатися до тих самих думок. Мені хотілося сказати їй: ти вже достатньо постраждала, тепер іди далі.

А потім я зрозуміла, що саме так говорю сама собі.

Можливо, я не хотіла читати про її повільне одужання, бо мені самій хотілося одужати швидше.

Не можу сказати, що ця книжка мені сподобалася в усьому. Деякі місця здавалися мені надто тихими, деякі думки повторювалися, а фінал залишив більше запитань, ніж відповідей.

Але я вперше за довгий час не відчула, що мушу поспішати, аби перестати сумувати.

Я не знаю, чи саме це хотіла сказати авторка.

Та знаю, що саме це я почула».

Ліана прочитала текст до кінця.

Потім повернулася на початок.

Прочитала ще раз.

Її перша реакція була дивною.

Не радість.

Не образа.

Навіть не гордість.

Вона відчула, ніби хтось узяв її книжку, обережно розгорнув сторінки й поклав поруч із власним серцем.

Не так, як вона планувала.

Не так, як вона уявляла.

Але по-справжньому.

Ліана подивилася на останнє речення відгуку.

Я не знаю, чи саме це хотіла сказати авторка.

Колись ці слова могли б її налякати.

Вона б подумала, що недостатньо добре пояснила свою думку. Що мала додати ще один абзац, уточнити мотиви героїні, пояснити фінал, підказати читачеві, що саме потрібно відчути.

Тепер вона згадала свою власну книжку.

Героїню, яка відкривала вікно.

Ранок, що не вимагав обіцянок.

І слова Марка про те, що не кожне речення потребує пояснення.

Ліана повільно поклала телефон на стіл.

Вона не знала, чи Соломія зрозуміла її саме так, як вона хотіла.

Але, можливо, це вже не було найважливішим.

Хтось прочитав її книжку.

Хтось відчув щось своє.

Історія вийшла з її рук і почала жити в іншій людині.

Це мало б бути страшно.

Натомість Ліана відчула тиху, майже незнайому радість.

Телефон знову завібрував.

Емма:

Ти прочитала?

Ліана:

Так.

Емма:

Як ти?

Ліана подивилася на чайник, який давно вимкнувся. На батон, який так і не нарізала. На шматочок хліба, що досі стирчав із тостера.

Вона була сонною.

Трохи розгубленою.

Щасливою.

І наляканою тим, наскільки сильно її зворушили слова незнайомої дівчини.

Ліана:

Мені здається, я хочу обійняти її.

Емма:

Це можна зробити, коли вона знову прийде до книгарні.

Ліана:

А якщо вона не прийде?

Емма:

Тоді ти можеш просто подякувати їй за те, що вона прочитала книжку.

Ліана усміхнулася.

Так.

Просто подякувати.

Не вимагати продовження розмови.

Не намагатися дізнатися, що саме Соломія пережила.