Розділ 18. Побачення, яке ніхто не назвав побаченням

Ліана Морроу витратила двадцять хвилин на вибір одягу, десять — на спроби переконати себе, що їй байдуже, який саме одяг вона вибере, і ще п’ять — на пошуки телефону, що лежав на столі перед нею.

Це було смішно.

Вона знала, що це смішно.

Саме тому, знайшовши телефон, Ліана сперлася долонями об край столу й голосно розсміялася.

— Чудово. Просто чудово. Я доросла людина, яка написала книжку, самостійно організувала власне життя після катастрофи й тепер не може вирішити, чи пасує їй цей светр.

Светр мовчав.

Ліана подивилася на нього з осудом.

— Від тебе я очікувала більшої підтримки.

За вікном стояв ясний осінній ранок. Після кількох дощових днів небо нарешті розпогодилося, і сонячне світло лягало на підлогу довгими прямокутниками. На підвіконні стояла чашка з недопитою кавою, поруч лежала книжка, яку Ліана почала читати напередодні, а біля ноутбука виднівся аркуш із кількома записаними думками для нового розділу.

Усе було звичайним.

Настільки звичайним, що вона вже почала підозрювати: саме так і виглядає життя, коли перестаєш щохвилини чекати, що воно раптом обернеться проти тебе.

Сьогодні вона мала зустрітися з Марком.

Не на літературному вечорі. Не в книгарні, де між ними завжди була книжка, рукопис або Емма, готова пожартувати з будь-якого їхнього погляду.

Просто зустрітися.

Вони домовилися про каву о пів на дванадцяту в невеликому закладі неподалік «Тихої сторінки». Марк написав, що знає там місце, де готують пристойну каву й не намагаються переконати відвідувачів, ніби пінка на капучино є окремою формою мистецтва.

Ліана відповіла, що це звучить як вагомий аргумент.

Після цього вони не обговорювали зустріч більше.

І тепер саме ця відсутність додаткових пояснень непокоїла її найбільше.

Вона не знала, чого очікувати.

Не знала, чи буде Марк таким самим, як під час їхніх попередніх розмов. Не знала, чи виникнуть незручні паузи, чи доведеться їм шукати теми для розмови, чи виявиться, що поза книжковою крамницею вони майже не мають нічого спільного.

Але найбільше Ліану лякало інше.

Їй хотілося, щоб зустріч пройшла добре.

Це просте бажання здавалося майже небезпечним.

Вона довго жила так, ніби будь-яке сильне бажання неодмінно робить людину вразливою. Якщо тобі хтось подобається, ти можеш його втратити. Якщо ти любиш щось, воно може зникнути. Якщо дозволяєш собі уявити майбутнє, то немовби запрошуєш долю перевірити, наскільки сильно тобі потрібне те, про що ти мрієш.

Але Ліана вже знала, що не може побудувати життя навколо спроб передбачити кожну втрату.

Вона не могла гарантувати, що більше ніколи не страждатиме.

Не могла знати, кого зустріне за рік, що станеться з її книжкою або чи перетвориться сьогоднішня симпатія на щось більше.

Могла лише вирішити, чи дозволить собі прийти на зустріч.

Вона взяла темно-зелений светр.

Надягнула його.

Подивилася в дзеркало.

— Гаразд, — сказала вона своєму відображенню. — Це просто кава.

Відображення нічого не заперечило.

Ліана взяла пальто, сумку й ключі.

А потім повернулася до кімнати, бо забула книжку.

Не тому, що планувала подарувати її Маркові.

Принаймні так вона собі сказала.

Кав’ярня називалася «Третя чашка».

Ліана ніколи не запитувала, чому саме третя, і тепер, стоячи перед входом, вирішила, що не питатиме й сьогодні. Вивіска була трохи потертою, на дверях висів маленький дзвіночок, а крізь вікно можна було побачити дерев’яні столики, рослини на полицях і кількох людей, які неквапливо снідали.

Вона прийшла на сім хвилин раніше.

Це було краще, ніж запізнитися.

Принаймні так вона вважала, поки не зрозуміла, що тепер має сім хвилин, аби стояти на вулиці й думати, чи не варто зайти всередину, чи не варто пройтися кварталом, чи не варто взагалі повернутися додому й написати Маркові, що її раптово викликали до невідкладних справ.

Вона подивилася на телефон.

Жодних повідомлень.

— Не вигадуй, — сказала собі Ліана.

Вона відчинила двері.

Дзвіночок над входом дзенькнув.

Усередині пахло кавою, ваніллю й свіжим хлібом. Біля вікна сиділа пара, схилившись над одним меню. За стійкою бариста розмовляв із літнім чоловіком про погоду. Десь у глибині приміщення тихо грала музика.

Ліана обрала столик біля стіни, зняла пальто й поклала сумку на сусідній стілець.

Потім дістала книжку.

Поставила її на стіл.

Подивилася на обкладинку.

І відразу сховала назад у сумку.

— Я ж казала, що це просто кава, — прошепотіла вона.

— Із ким ти сперечаєшся?

Ліана так різко повернула голову, що мало не зачепила чашку на сусідньому столику.

Марк стояв біля її столу з двома паперовими пакетами в руках.

На ньому була темна куртка, під нею — сіра сорочка, а окуляри трохи сповзли на перенісся. Волосся, як завжди, стирчало в різні боки, ніби він спробував розчесатися, але посеред процесу передумав.

— Із собою, — відповіла Ліана.

— Хто перемагає?

— Поки що я.

— Тоді не заважатиму.

Він поставив пакети на стіл і сів навпроти.

— Ти давно тут?

— Ні. Щойно прийшла.

Марк глянув на годинник.

— За сім хвилин до зустрічі?

Ліана примружилася.

— Ти перевіряв?

— Ні. Я просто прийшов на десять хвилин раніше й бачив, як ти стояла біля дверей, дивилася на них, потім на телефон, потім знову на двері.

Вона заплющила очі.

— Будь ласка, скажи, що ти жартуєш.

— Я жартую.

Ліана розплющила очі.

— Справді?

— Ні. Але ти так мило виглядала, що я вирішив не позбавляти тебе цієї таємниці.

Вона втупилася в нього.

Марк усміхнувся.

— Вибач. Це було жорстоко.

— Я ще не вирішила, чи пробачати тобі.

— Тоді, можливо, це допоможе.