Розділ 17. Те, що ми наважуємося показати

Першого разу, коли Ліана Морроу побачила своє ім’я на обкладинці справжньої книжки, вона не заплакала.

Вона просто довго дивилася на нього.

ЛІАНА МОРРОУ.

Чорні літери на теплому кремовому тлі. Нижче — назва, яку вона колись надрукувала серед ночі, коли ще не знала, чи зможе закінчити хоча б першу сторінку.

«ТАМ, ДЕ ПОЧИНАЄТЬСЯ РАНОК».

Жодних пророцтв. Жодних сторінок, які змінювалися б у неї на очах. Жодних чужих почерків, що з’являлися б на полях, поки вона спала.

Звичайна книжка.

Її книжка.

Ліана провела пальцем по краю обкладинки, тоді розгорнула її й знову перечитала напис на титульній сторінці.

«І тим, хто залишився жити».

Вона написала ці слова сама. Не за чиїмось проханням. Не тому, що боялася забути. Не тому, що намагалася повернути людину, яка вже пішла.

Просто тому, що тепер розуміла: залишитися — це теж іноді потребує мужності.

Особливо тоді, коли частина тебе досі стоїть на березі, дивиться в темну воду й чекає, що хтось неодмінно повернеться.

Ліана закрила книжку.

— Гаразд, — сказала вона порожній кімнаті. — Сьогодні ми не будемо драматизувати.

За вікном ішов дощ.

Звичайний осінній дощ, який стукав по склу, збирався у прозорі доріжки й змушував перехожих поспішати під найближчі навіси. У кімнаті пахло кавою, папером і трохи корицею — Ліана додала її до вівсянки, а потім забула помити ложку.

Життя складалося з дивовижно прозаїчних речей.

Наприклад, із того, що в неї закінчилося молоко.

Або з того, що вона вже третій день відкладала прання.

Або з того, що людина, якій вона відправила три розділи рукопису, досі не сказала, чи вважає її текст вартим уваги.

Останнє, щоправда, було значно небезпечнішим для її душевного спокою, ніж молоко.

Ліана взяла телефон.

На екрані світився чат із Марком.

Останнє повідомлення він надіслав учора ввечері.

Марк: Я дочитав третій розділ. Завтра напишу тобі докладніше, добре?

Ліана прочитала його знову.

І ще раз.

А потім поклала телефон екраном донизу.

— Він сказав завтра, — нагадала вона собі. — Не «ніколи». Не «я зникну в тумані, а ти муситимеш розгадувати мої наміри за кольором хмар». Просто завтра.

Вона замовкла.

— Треба припинити порівнювати звичайних людей із власними катастрофами.

Телефон завібрував.

Ліана так різко перевернула його, що мало не впустила на підлогу.

Повідомлення було від Емми.

Емма: Привіт! Я сьогодні знову перечитала початок твоєї книжки. І маю пропозицію. Ти не злякаєшся, якщо я запрошу тебе на маленький вечір місцевих авторів у «Тихій сторінці»?

Ліана перечитала повідомлення.

Потім повільно сіла на край ліжка.

Вона знала, що саме відбувається. Принаймні теоретично.

Емма пропонувала прийти до книгарні. Поговорити про книжки. Можливо, прочитати уривок. Можливо, познайомитися з кількома людьми.

Це було нормально.

Це було навіть добре.

І саме тому Ліані раптом захотілося сховатися під ковдрою, вимкнути телефон і переїхати в невелике село, де є лише одна бібліотека, а всі мешканці домовилися ніколи не запитувати одне одного про літературні плани.

Вона набрала:

Ліана: Наскільки маленький вечір?

Відповідь прийшла майже відразу.

Емма: Десь десять-п’ятнадцять людей. Може, двадцять, якщо прийдуть усі, хто обіцяв. Нічого офіційного. Чай, печиво, розмова про тексти. Можеш просто прийти й посидіти.

Ліана примружилася.

Ліана: А якщо я почну читати й забуду, як вимовляти власне ім’я?

Емма: Тоді я вимовлю його за тебе.

За мить надійшло ще одне повідомлення.

Емма: А якщо серйозно — не треба нічого доводити. Я хочу познайомити тебе з людьми, яким можуть сподобатися твої тексти. Решта — за бажанням.

Ліана довго дивилася на екран.

Ось що було найважчим у новому житті: ніхто не змушував її нічого робити.

Ніхто не погрожував, що вона втратить когось, якщо не прийде. Ніхто не писав у книжці, що на неї чекає певна подія о певній годині. Ніхто не вимагав відповіді до світанку.

Вона могла відмовитися.

І світ не мав би за це покарати її.

Вона могла погодитися.

І світ теж не мав би за це покарати її.

Свобода виявилася не схожою на відчинені двері, за якими обов’язково чекало щось страшне.

Вона була схожа на звичайне повідомлення, на яке Ліана мала право відповісти сама.

Вона набрала:

Ліана: Добре. Я прийду.

Емма надіслала три сердечка й чашку чаю.

Ліана поклала телефон на стіл, підвелася й пішла мити ту саму ложку.

Їй здавалося, що це цілком гідний спосіб відсвяткувати маленьку перемогу.

Марк написав о дванадцятій сорок сім.

Ліана саме намагалася переконати себе, що суп із сочевиці не обов’язково має виглядати як щось, що виросло на дні старого озера.

Телефон завібрував біля тарілки.

Марк: Я обіцяв докладно, тому попереджаю: повідомлення буде довгим. Можеш відповісти пізніше. Або завтра. Або після того, як закінчиш рятувати свій обід.

Ліана поглянула на суп.

Ліана: Звідки ти знаєш про обід?

Марк: Не знаю. Але люди, які пишуть романи, часто забувають, що їжа існує. Я вирішив перестрахуватися.

Вона засміялася.

І лише після цього відкрила наступне повідомлення.

Марк: Насамперед — мені справді сподобалося. Не в сенсі «ти молодець, продовжуй», а в сенсі, що я читав і хотів дізнатися, що буде далі. Це різні речі.

Ліана перестала усміхатися.

Не тому, що їй стало неприємно.

Просто вона відчула, як усередині щось обережно посунулося, звільняючи місце для надії.