Розділ 16. Незнайомець із книжкової крамниці

Перший примірник її книжки пахнув свіжим папером, друкарською фарбою й чимось невловимо новим.

Ліана тримала його обома руками, боячись навіть провести пальцем по обкладинці.

На ній не було зірок.

Не було місяця.

Не було жодного таємничого символу, який мав би попередити читача, що за цими сторінками приховується щось більше.

Лише назва.

«Там, де починається ранок».

Ім’я авторки.

Ліана Морроу.

Вона замовила лише один примірник. Не тому, що сумнівалася у власній книжці, а тому, що не знала, чи готова показати її комусь іншому.

Три місяці вона працювала над рукописом. Переписувала окремі сцени, видаляла абзаци, поверталася до них через кілька днів і знову видаляла. Вона не намагалася зробити історію бездоганною. Просто хотіла, щоб кожне речення було чесним.

Тепер книжка лежала на її столі.

Справжня.

Не написана таємничим чорнилом.

Не здатна передбачати майбутнє.

Не могла розмовляти з мертвими.

Ліана відкрила її на першій сторінці.

Присвячується тим, кого ми любили й не змогли втримати.

Вона довго дивилася на ці слова.

Потім узяла ручку й додала від руки:

І тим, хто залишився жити.

Її рука не тремтіла.

Це здалося їй важливішим за саму книжку.

За тиждень Ліана віднесла примірник до маленької книгарні в центрі міста.

Вона не збиралася просити власницю виставляти книжку на продаж. Просто хотіла дізнатися, чи можна залишити один примірник на полиці місцевих авторів. Якщо хтось колись натрапить на нього, добре. Якщо ні — вона принаймні спробує.

Книгарня називалася «Тиха сторінка».

Ліана зупинилася перед вивіскою.

Назва здалася знайомою.

Вона відчула легкий укол тривоги, але одразу відкинула його. У місті могли існувати десятки книгарень із подібними назвами. Не кожна збігалася з місцем, яке вона пам’ятала зі своїх кошмарів.

Вона натиснула на дверну ручку.

Над входом дзенькнув маленький дзвіночок.

Усередині пахло кавою, деревом і старими книжками. Біля вікна стояв круглий столик із двома стільцями. На полицях тіснилися романи, збірки поезій і книжки, які, здавалось, ніхто не відкривав роками.

За прилавком сиділа молода жінка з коротким каштановим волоссям.

— Добрий день! — привіталася вона. — Шукаєте щось конкретне?

— Можливо, — відповіла Ліана. — Я написала книжку й хотіла запитати, чи ви берете твори місцевих авторів.

Жінка відклала олівець.

— Це ваша перша книжка?

— Так.

— Тоді вітаю. Це завжди трохи страшно.

Ліана здивовано всміхнулася.

— Ви теж пишете?

— Ні. Але я працюю з книжками достатньо довго, щоб знати: автори завжди приносять свої рукописи так, наче несуть щось крихке й живе.

Ліана опустила погляд на примірник.

— Мабуть, так і є.

Жінка простягнула руку.

— Я Емма.

— Ліана.

Вони потиснули одна одній руки.

Звичайне рукостискання.

Звичайне знайомство.

Жодного спалаху світла, жодного дивного шепоту, жодного відчуття, що хтось уже знає, чим закінчиться їхня розмова.

Емма взяла книжку й прочитала назву.

— «Там, де починається ранок». Гарна назва.

— Дякую.

— Про що вона?

Ліана на мить задумалася.

Раніше вона відповіла б, що це історія про смерть, пам’ять, таємничу книгу й людей, які повертаються з минулого.

Тепер вона сказала:

— Про дівчину, яка вчиться жити після втрати.

Емма кивнула.

— Складна тема.

— Так.

— Вона знаходить свій ранок?

Ліана поглянула у вікно.

Надворі йшов дощ. Люди поспішали тротуаром, ховаючись під парасолями.

— Не відразу, — відповіла вона. — Але знаходить.

Емма усміхнулася.

— Тоді залиште мені примірник. Я прочитаю.

Ліана відчула, як у грудях розливається тепло.

— Ви справді хочете?

— Звісно. А якщо мені сподобається, поговоримо про те, як представити книжку нашим читачам.

Ліана віддала їй примірник.

Це був невеликий жест.

Але коли вона вийшла з книгарні, їй здавалося, що щойно відчинила двері до чогось нового.

Не до іншої історії.

До життя, яке могло відбуватися без жодних загадок.

Вона поверталася додому пішки.

Дощ майже закінчився. Асфальт блищав під ліхтарями, а в калюжах відбивалися вікна будинків.

Ліана йшла повільно, слухаючи музику в навушниках.

На розі біля кав’ярні вона помітила чоловіка, який намагався втримати під пахвою кілька книжок, одночасно розкриваючи парасолю.

Одна книжка вислизнула й упала на тротуар.

Ліана нахилилася, підняла її та простягнула власникові.

— Здається, ви щойно втратили одну.

Чоловік повернувся.

— Дякую. Я, схоже, програв битву з власними руками.

Він усміхнувся.

У нього були темні кучері, окуляри в тонкій оправі й невелика подряпина на підборідді. На вигляд йому було близько двадцяти шести. Він тримав парасолю в одній руці, а книжки — в іншій, ніби не збирався визнавати, що ця стратегія не працює.

Ліана мимоволі засміялася.

— Можливо, варто спробувати спершу розкрити парасолю, а потім брати книжки.

— Ви говорите так, наче маєте досвід.

— Я маю досвід із книжками.

— Тоді ви, мабуть, знаєте, що книжки завжди падають у найгірший момент.

— Або тоді, коли їм потрібно, щоб їх підняли.

Чоловік на мить затримав на ній погляд.

— Гарно сказано.

Ліана відчула, що починає ніяковіти.

— Це випадково.

— Найкращі фрази зазвичай такими й бувають.

Він переклав книжки під одну руку й простягнув їй вільну.

— Марк.

— Ліана.

— Приємно познайомитися, Ліано.

Він вимовив її ім’я звичайно.

Без прихованого значення.