Розділ 14. Та, яка повернулася за собою

— Якщо за дверима стою я… — прошепотіла Ліана, не відводячи погляду від темного коридору, — то хто з нас тоді тут?

Ніхто не відповів.

А потім за дверима тричі постукали.

Повільно.

Тихо.

Так, наче людина по той бік знала: їй не потрібно поспішати. Вона могла чекати скільки завгодно, бо двері зрештою відчиняться.

— Ліано, — промовив голос. — Я знаю, що ти мене чуєш.

Це був її голос.

Не схожий. Не майже такий самий.

Її.

Та сама ледь помітна хрипкість після довгого мовчання. Та сама інтонація, якою вона колись кликала Нору з іншої кімнати. Навіть та сама коротка пауза перед останнім словом, ніби голос завжди мусив спершу переконатися, що його почують.

Ліана відчула, як у неї похололи пальці.

— Не відчиняй, — сказав Алекс.

Він стояв поруч, але тепер його обличчя не здавалося таким упевненим. Він дивився на двері з виразом людини, яка побачила не примару, а наслідок власної помилки.

Натан повільно відійшов від стіни.

— Вона прийшла не по тебе, — сказав він.

Ліана повернулася до нього.

— Тоді по кого?

Натан подивився на неї так, наче відповідь завдала йому болю ще до того, як він вимовив її.

— По те, що ти в неї забрала.

— Я нічого в неї не забирала!

— Ти забрала її місце.

— Натан…

— І її смерть.

Книга на столі раптом розгорнулася сама.

Сторінки зашелестіли, хоча в кімнаті не було протягу. Вони перегорталися швидше й швидше, аж доки не зупинилися посередині.

На чистому папері проступили слова.

ТРИ РОКИ ТОМУ ОДНА ДІВЧИНА ПОМЕРЛА.

Під ними з’явився другий рядок.

ОДНА ДІВЧИНА ВИЖИЛА.

А потім третій.

АЛЕ ІМ’Я ВИЖИЛОЇ ДІСТАЛОСЯ МЕРТВІЙ.

Ліана відступила від столу.

— Що це означає?

Алекс заплющив очі.

— Не читай далі.

— Ти казав це щоразу, коли я наближалася до правди. Не читай. Не згадуй. Не запитуй. Не відчиняй. — Її голос затремтів, але вона змусила себе продовжити. — Ви всі ніби домовилися, що найкращий спосіб урятувати мене — залишити мене в темряві.

— Ми намагалися дати тобі шанс, — сказав Алекс.

— На що? На життя, якого в мене немає?

За дверима тихо засміялися.

Ліана завмерла.

— Ти й досі говориш за мене, Алекс? — запитав голос із коридору. — Навіть тепер?

Алекс побілів.

— Замовкни.

— Чому? Бо цього разу я можу сказати їй усе?

— Ти не знаєш, що сталося.

— Я знаю, що сталося зі мною.

Пауза.

— А ти, Алекс, знаєш лише те, що дозволив собі пам’ятати.

Ліана дивилася то на двері, то на Алекса.

— Відповідай мені, — сказала вона. — Хто похований під моїм ім’ям?

Алекс не відповів.

— Ти сказав, що поховав Нору.

— Так.

— Але ти також сказав, що тіло під мостом було моїм.

— Я помилявся.

— Ти не помилявся, Алекс. Ти брехав.

Він здригнувся, ніби вона вдарила його.

— Так, — тихо сказав він. — Брехав.

Це коротке зізнання прозвучало страшніше за будь-яке заперечення.

Ліана чекала, що він почне пояснюватися. Що розповість, як був змушений, як не мав вибору, як хотів її врятувати.

Але Алекс лише дивився на неї.

— Я брехав, бо думав, що правда вб’є тебе вдруге.

— А тепер?

— Тепер я не впевнений, що ти взагалі помирала лише двічі.

Книга захлопнулася.

Звук пролунав так гучно, що Ліана здригнулася.

На обкладинці, де досі було її ім’я, проступили нові літери.

ЛІАНА МОРРОУ.

І нижче, дрібнішим почерком:

АВТОРКА.

Ліана торкнулася обкладинки.

— Це я написала?

— Так, — відповів Натан.

— Усе?

— Не все.

— Тоді що саме?

Натан подивився на Алекса.

— Те, що сталося після смерті.

Алекс різко повернув голову.

— Не зараз.

— Саме зараз, — відказав Натан. — Вона вже почула себе за дверима. Якщо ми не скажемо правду, вона відчинить.

— Я не відчиню, — прошепотіла Ліана.

За дверима пролунало її власне зітхання.

— Відчиниш, — сказав голос. — Ти завжди відчиняєш, коли чуєш, як хтось просить про допомогу.

Ліана відчула, як щось усередині неї болісно стиснулося.

Бо це було правдою.

Вона відчиняла двері, навіть коли боялася.

Відчиняла, коли Нора приходила серед ночі після сварок із матір’ю. Коли Натан стукав у вікно, бо знову посварився з кимось на вулиці. Коли Алекс стояв під дощем і казав, що йому більше нікуди йти.

Вона завжди відчиняла.

Навіть того вечора, коли до її дверей прийшла смерть.

— Розкажи мені, — попросила вона Натанa. — Від початку. Без пропусків.

Він кивнув.

— Добре.

Алекс схопив його за руку.

— Якщо ти розкажеш їй усе, вона згадає останні хвилини.

— Вона має їх згадати.

— Ти не знаєш, що це з нею зробить!

— А ти знаєш? — Натан звільнив руку. — Три роки ти тримав її в історії, яку вона сама написала, і називав це порятунком. Скільки ще ти збирався дозволяти їй прокидатися в чужому житті?

— Я не хотів, щоб вона померла.

— Вона вже померла, Алекс.

Тиша.

Натан вимовив це без жорстокості. Саме тому слова прозвучали остаточно.

— Ми всі померли.

Ліана повільно сіла на край стільця.

— Тоді хто я?

Натан присів навпроти.

— Ти Ліана Морроу. Дівчина, яка любила свою сестру. Дівчина, яка любила Алекса. Дівчина, яка назвала мене братом, хоча ми не мали жодного спільного родинного зв’язку. Дівчина, яка хотіла врятувати всіх і не могла змиритися з тим, що не врятувала нікого.

Він на мить опустив очі.

— Але ти також авторка цієї книги. І саме це ти забула.

— Я написала її після смерті?

— Так.

— Як?

— Не рукою.

Ліана дивилася на нього, не розуміючи.

Натан кивнув на книгу.

— Після того, як ти попросила стерти твої спогади, ти не зникла повністю. Ти залишилася між тим, що сталося, і тим, чого хотіла. Між останнім спогадом і першою брехнею. Книга стала місцем, де все це могло існувати водночас.