Розділ 13. Третя смерть

01:31.

Книга під моїми руками стукала зсередини.

Не сторінками.

Не обкладинкою.

Так, ніби хтось, замкнений у темряві, бив кулаком по кришці власної труни й намагався нагадати світові, що його ще не поховали.

Натан стояв поруч зі мною.

Алекс — навпроти.

І вперше за весь цей час я не могла сказати, хто з них страшніший.

Той, хто знав моє минуле.

Чи той, хто знав, чим воно закінчиться.

— Відійди від книги, — сказав Натан.

— Чому?

Він не відповів одразу.

Його погляд ковзнув до моїх рук, до чорної обкладинки, на якій щойно проступило його ім’я.

НАТАН.

Літери були вологими, наче їх написали кров’ю, яку ще не встигли змити.

— Тому що вона використовує моє ім’я, — нарешті промовив він. — А це означає, що вона більше не може втримувати мене в історії так, як раніше.

— Ти говориш так, ніби це погано.

— Для тебе — так.

Алекс коротко засміявся.

У цьому сміхові не було веселощів. Лише втома людини, яка надто довго чекала, поки хтось нарешті перестане брехати.

— Він знову намагається врятувати тебе, — сказав Алекс. — У нього це завжди виходило однаково. Спочатку він приховував правду, потім називав це захистом.

Натан різко повернувся до нього.

— А ти завжди називав любов’ю те, що не міг відпустити.

Повітря між ними наче стало холоднішим.

Я зробила крок назад.

— Досить.

Вони замовкли.

Я дивилася на обох і раптом усвідомила дещо жахливе: вони сперечалися не про те, хто з них має рацію.

Вони сперечалися так, наче я вже померла.

Так, наче моє рішення було лише формальністю, а фінал давно написали без мене.

Я поклала долоню на обкладинку.

Книга перестала стукати.

— Якщо ти справді використовуєш ім’я Натана, — прошепотіла я, — то скажи мені, що з ним сталося.

Сторінки розгорнулися самі.

Одна.

Друга.

Третя.

Потім книга завмерла на чистому аркуші.

Я чекала.

Минуло кілька секунд.

І чорнило почало проступати просто з паперу.

НАТАН МОРРОУ.

Я перестала дихати.

— Що?..

Натан зблід.

Алекс заплющив очі.

Ніби саме цього він боявся найбільше.

Я прочитала ім’я ще раз.

Натан Морроу.

Моє прізвище.

— Ти ніколи не казав, що тебе звати Морроу.

— Ти ніколи не питала.

— Ти сказав, що ми не були братом і сестрою по крові.

— Це правда.

— Тоді чому в тебе моє прізвище?

Натан подивився на мене.

І на мить я побачила в його очах не таємничого незнайомця, не привида, не людину, яка повернулася з мертвих.

Я побачила хлопчика.

Того самого хлопчика, який колись сидів зі мною на підлозі, коли мені було одинадцять, і дозволяв розмальовувати його руки чорнилом, бо я боялася заснути сама.

— Тому що одного вечора ти прийшла додому й сказала, що відтепер я твій брат, — тихо відповів він. — Ти принесла аркуш паперу, написала на ньому наші імена й змусила мене підписатися. Тобі було одинадцять. Мені — тринадцять. Ти сказала, що сім’я — це не ті, з ким тебе залишили народитися. Це ті, кого ти обираєш, коли всі інші відвертаються.

У мене защеміло в грудях.

Я пам’ятала.

Не повністю.

Лише уривки.

Старий дерев’яний стіл. Зелений олівець. Маленька рука, що виводила моє прізвище з надмірною старанністю.

І голос:

«Тепер ти Мorrow. Не сперечайся. Я вже вирішила».

Я дивилася на Натана, і світ повільно втрачав свої обриси.

— Я дала тобі своє прізвище.

— Так.

— Тоді чому книга називає тебе Натаном Морроу саме зараз?

Він перевів погляд на сторінку.

— Бо ти почала згадувати, ким я був для тебе до того, як вирішила забути, як я помер.

Сторінка здригнулася.

Нижче з’явився новий рядок.

АЛЕ ЦЕ НЕ ЙОГО СПРАВЖНЄ ІМ’Я.

Я відсахнулася.

— Ні, — прошепотів Натан.

Цього разу він говорив не до мене.

Він говорив до книги.

— Не смій.

ВІН НАЗВАВСЯ ТАК, ЩОБ ТИ МОГЛА ЙОГО ЛЮБИТИ.

Я підняла голову.

— Що це означає?

Алекс підійшов ближче.

— Ліано, послухай мене. Є речі, які ти можеш згадати лише тоді, коли перестанеш вірити, що всі, кого ти любила, були людьми.

— А ти був людиною?

Він завмер.

Я відчула, як слова вдарили його сильніше, ніж будь-яке звинувачення.

— Я був, — сказав він.

— А тепер?

Він подивився на мене з такою ніжністю, що мені захотілося заплакати.

— Тепер я те, що залишилося від людини, яку ти попросила не відпускати.

Книга раптом захлопнулася.

Світло згасло.

І в темряві хтось вимовив моє ім’я.

Не Алекс.

Не Натан.

Голос був жіночим.

Знайомим до болю.

— Ліано.

Я завмерла.

— Ліано, не дивися на них.

У квартирі запахло мокрою землею.

— Подивися на мене.

Я повільно повернула голову до дзеркала.

Тріщина, що перетинала його поверхню після нашої останньої зустрічі, зникла.

Дзеркало було цілим.

А в ньому стояла дівчина.

Темне волосся.

Бліде обличчя.

Срібна зірка на зап’ясті.

І очі, які я знала краще за власні.

Нора.

Але цього разу вона не виглядала розлюченою.

Вона була налякана.

— Ти нарешті мене почула, — прошепотіла вона.

Я зробила крок до дзеркала.

— Норо…

— Не називай мене так.

Її губи затремтіли.

— Будь ласка.

Я зупинилася.

— Але ти ж…

— Ти дала мені це ім’я, Ліано. Ти дала мені обличчя, спогади й місце в цій історії. Ти зробила мене схожою на ту, за ким сумувала. А потім сама повірила, що я і є вона.