Розділ 12. Той, кого я залишила живим

01:49.

Я простягнула руку до дверної ручки.

— Ліано, не відчиняй.

Голос Алекса пролунав за моєю спиною.

Я не обернулася.

— Ти вже казав це.

— Цього разу я прошу тебе не як людина, яка боїться втратити кохану. Я прошу тебе як людина, яка знає, що станеться, коли ти побачиш його обличчя.

Мої пальці завмерли на холодному металі.

— Ти знаєш Даніеля?

Тиша.

— Алекс.

— Так.

— Хто він?

— Той, ким я був до того, як ти мене покохала.

Я повільно повернула голову.

Алекс стояв посеред коридору. На його обличчі не було звичного виразу болісної ніжності, з яким він дивився на мене щоразу, коли я згадувала минуле. Він здавався втомленим. Не від дороги, не від безсоння, не від смерті.

Від трьох років, протягом яких він мовчав про те, що знав.

— Ти хочеш сказати, що Даніель — це ти?

— Ні.

— Але ви схожі.

— Ми були схожі ще до того, як ти зустріла мене.

Я перевела погляд на Натана.

Він стояв біля книжкової полиці, стискаючи в руці фотографію чотирьох підлітків. Його губи ворушилися, наче він намагався згадати слова, які давно забув.

— Натане?

Він підняв очі.

— Не відчиняй, Ліано.

— Чому ви обоє боїтеся одного хлопця?

— Тому що він пам’ятає, — відповів Натан.

— Що саме?

— Ким ми були до цієї історії.

За дверима хтось тихо постукав.

Один раз.

— Я чую вас, — сказав Даніель. — І я розумію, чому ви не хочете, щоб вона відчинила. Але вона вже має право знати.

Він зробив паузу.

— Особливо після того, що ви зробили з її ім’ям.

Я подивилася на книжку, яка лежала на підлозі.

Сторінка з фотографією була розгорнута. Срібна зірка на звороті відбивала світло лампи.

ЯКЩО КОЛИСЬ ЗАБУДУ ТЕБЕ, НЕ ДОЗВОЛЯЙ ЇМ ПЕРЕКОНАТИ МЕНЕ, ЩО ТИ ПОМЕР.

— Що означає «зробили з моїм ім’ям»? — запитала я.

Алекс мовчав.

Натан опустив голову.

А за дверима Даніель відповів:

— Вони залишили тобі чуже життя, Ліано.

Я відчинила двері.

Він не був привидом.

Саме це вразило мене найбільше.

Я очікувала побачити бліду постать із порожніми очима, прозорі руки або мокрий одяг, із якого капає вода. Я чекала, що він нагадуватиме Алекса, що кожна риса його обличчя викликатиме в мене спогади про міст, ніч і смерть.

Але Даніель стояв на сходовому майданчику, загорнутий у темне пальто, з волоссям, скуйовдженим від вітру. Його щоки були рожевими від холоду. Він дихав. На його плечі лежала крапля дощу, а коли він підняв руку, щоб поправити комір, я побачила маленький шрам на зап’ясті.

Він був живий.

Не схожий на живого.

Не повернутий у книжці.

Не створений моєю пам’яттю.

Живий.

І дивився на мене так, ніби чекав цього моменту не три роки, а ціле життя.

— Привіт, Ліано.

Я не змогла відповісти.

Він усміхнувся, але усмішка швидко зникла.

— Ти завжди казала, що я маю жахливий вигляд після безсонної ночі. Сподіваюся, тепер ти не будеш використовувати це проти мене.

Я знала цей жарт.

Не пам’ятала, звідки.

Просто знала.

У грудях щось болісно стиснулося.

— Ми знайомі?

Даніель опустив погляд.

І я зрозуміла, що завдала йому болю.

Не тому, що поставила запитання.

А тому, що він знав, я мала б його пам’ятати.

— Так, — відповів він. — Дуже.

— Хто ти?

Він подивився мені в очі.

— Людина, якій ти колись обіцяла, що ніколи не дозволиш мені залишитися самому.

Я похитала головою.

— Я не пам’ятаю.

— Знаю.

— Тоді навіщо ти прийшов?

— Щоб перестати чекати, поки ти згадаєш мене сама.

Він глянув через моє плече.

Побачив Алекса.

На мить його обличчя змінилося. У ньому з’явилася така ненависть, що я інстинктивно відступила.

— Ти, — промовив Даніель.

Алекс не рушив із місця.

— Даніелю.

— Не смій вимовляти моє ім’я.

— Я не прийшов сваритися.

— Ні? Тоді чому ти досі стоїш у її квартирі?

— Тому що вона попросила мене залишитися.

Даніель коротко засміявся.

— Звісно. Вона завжди просила тебе залишитися.

Він повернувся до мене.

— А ти пам’ятаєш, що просила мене?

Я дивилася на нього, намагаючись знайти хоч щось знайоме в його рисах.

Світлі очі.

Темне волосся.

Шрам на зап’ясті.

І тонка срібна нитка, зав’язана навколо його пальця.

На нитці висіла маленька зірка.

Така сама, як на моєму старому кулоні.

Я торкнулася власної шиї.

Кулона не було.

— Звідки в тебе ця зірка?

Даніель підняв руку.

— Ти дала її мені.

— Коли?

— У день, коли ми вирішили, що ніхто з нас не залишиться сам.

Він зробив крок до мене.

Алекс миттєво опинився між нами.

— Досить.

Даніель подивився на нього.

— Забери руки від неї.

— Я її не торкаюся.

— Ти торкався її пам’яті. Цього достатньо.

— Я намагався врятувати її.

— Ти намагався врятувати те, що вона відчувала до тебе.

— Я кохав її.

— Ти й досі кохаєш історію, у якій вона належить тобі.

Ці слова вдарили по Алексі сильніше, ніж будь-який крик.

Він відступив.

А я раптом зрозуміла, що всі троє говорять про мене так, наче мене немає в кімнаті.

— Досить! — сказала я. — Я не ваша історія. Я не нагорода, яку можна виграти, якщо правильно розповісти про минуле. І якщо ще хтось скаже, що робив щось заради мене, не запитавши мене, чого я хочу, я викину цю кляту книжку у вікно!

Настала тиша.

Даніель повільно кивнув.

— Ось вона.

Я насупилася.

— Що?

— Та Ліана, яку я пам’ятаю.

Він усміхнувся вже по-справжньому.