Розділ 11. Той, хто залишився живим

01:41.

На обкладинці більше не було мого імені.

Не було й назви.

Лише одне слово, виведене тонкими срібними літерами:

НАТАН.

Я дивилася на нього так довго, що літери почали розпливатися перед очима. Мені здавалося, варто моргнути — і книжка знову стане звичайною, поверне мені моє ім’я, мою історію, моє минуле.

Але вона не змінювалася.

— Не торкайся її, — сказав Алекс.

Він стояв за кілька кроків від мене. Його обличчя було блідим, а на рукаві сорочки темніла вода. Та сама вода, якою він захлинувся три роки тому. Та сама вода, з якої витягнув мене, перш ніж течія забрала його самого.

Принаймні так я пам’ятала.

— Чому? — запитала я.

— Тому що вона хоче, щоб ти відкрила останню сторінку.

— А ти не хочеш, щоб я її відкрила?

Алекс не відповів одразу.

І цього вистачило.

— Ти знаєш, що там, — прошепотіла я.

— Я знаю, що вона може показати тобі.

— Це не те саме.

— Ліано…

— Не вимовляй мого імені так, ніби воно досі належить тобі.

Він здригнувся.

Мабуть, я вдарила його сильніше, ніж збиралася. Але я більше не могла дозволити собі розчинятися в його голосі. Щоразу, коли Алекс говорив зі мною ніжно, я хотіла йому вірити. Хотіла повернутися до того місця, де він був просто хлопцем, якого я кохала, а не мертвим чоловіком, що приходив до мене з історії, написаної моєю рукою.

Натан стояв біля дверей.

Він не дивився на мене. Його погляд був прикутий до книжки.

— Вона вже почала, — сказав він.

— Хто?

— Історія.

— Перестань говорити загадками!

Мій голос зірвався. У тиші квартири це прозвучало майже як крик.

— Один із вас пояснить мені, що відбувається. Просто. Без прихованих сенсів, без «ти ще не готова», без фраз про те, що я все одно нічого не зрозумію. Я хочу знати, чому на моїй книжці написане твоє ім’я, Натане. Хочу знати, чому Алекс стверджує, що кохає мене, хоча я вже не впевнена, що він узагалі існував. І хочу знати, чому всі говорять про мою смерть так, ніби це дрібниця, яку можна виправити кількома реченнями.

Натан повільно підняв голову.

— Добре.

Він сказав це так тихо, що я ледь почула.

— Тільки спочатку сядь.

— Я не сяду.

— Тоді хоча б не підходь до дзеркала.

Я завмерла.

За моєю спиною, у коридорі, стояло дзеркало з тріснутою поверхнею. У ньому відображалася квартира: диван, лампа, розкидані сторінки, Алекс біля вікна.

Але мене в ньому не було.

Я бачила себе тут, посеред кімнати. Відчувала холод під босими ногами. Чула власне дихання.

Та дзеркало показувало порожнє місце.

— Чому я не відображаюся? — прошепотіла я.

Ніхто не відповів.

Я зробила крок до дзеркала.

— Ліано, не треба, — сказав Алекс.

Другий крок.

У склі Алекс стояв біля вікна. Натан — біля дверей. Книжка лежала на підлозі.

Усе було на своїх місцях.

Крім мене.

Я підняла руку.

Відображення не повторило руху, бо відображення не було.

— Я померла? — запитала я.

Цього разу відповів Натан.

— Так.

Одне слово.

Без жалюгідних спроб пом’якшити його. Без обіцянок, що все ще можна виправити.

Просто правда.

Я обернулася до нього.

— Коли?

— Три роки тому.

— На мосту?

— Так.

— Ти бачив, як я померла?

Натан заплющив очі.

— Я тримав тебе за руку.

У мене перехопило подих.

— Тоді чому я тут?

— Тому що ти попросила залишити тебе.

— Де?

— У своїй історії.

Я похитала головою.

— Ні. Я написала книжку, щоб забути. Щоб більше не пам’ятати, як ви померли. Я не могла…

— Ти не написала книжку, Ліано, — перебив Натан. — Не так, як думаєш.

Він підійшов ближче, але зупинився, побачивши, як я відступила.

— Ти написала останню сторінку. А все інше з’явилося, коли ти вже не могла її прочитати.

Я подивилася на книжку.

— Хто написав решту?

Натан перевів погляд на Алекса.

І вперше за весь цей час Алекс не спробував заперечити.

Книжка розгорнулася сама.

Сторінки перегорталися повільно, ніби невидима рука шукала потрібне місце. Папір шелестів у тиші, а я дивилася на нього, не в змозі відвести очей.

Сторінка зупинилася.

На ній було написано:

«ПЕРШЕ ЗАПИТАННЯ: ХТО НАПИСАВ ІСТОРІЮ?»

Нижче проступили три рядки.

ЛІАНА — НАПИСАЛА КІНЕЦЬ.

АЛЕКС — ПОВЕРНУВ ЇЇ ПОЧАТОК.

НАТАН — ЗАЛИШИВСЯ, ЩОБ ВОНА НЕ ЗАКІНЧИЛАСЯ.

— Що це означає? — запитала я.

— Те, що кожен із нас зробив вибір, — відповів Натан. — І кожен думав, що рятує тебе.

— А насправді?

— Ми просто не хотіли прийняти, що ти померла.

Алекс нарешті відійшов від вікна.

— Ти теж не прийняв цього, — сказав він Натанові.

— Я й не стверджував протилежного.

— Ти повернувся, хоча знав, що станеться.

— А ти повернувся раніше за мене.

— Бо вона попросила мене!

— Вона попросила тебе знайти її, якщо вона загубиться. Вона не просила тебе переписувати її смерть!

— Досить! — закричала я.

Обидва замовкли.

Я дивилася на них і раптом побачила те, чого раніше не помічала.

Вони сперечалися не за мене.

Вони сперечалися через мене.

Через рішення, яке я колись ухвалила, а потім стерла зі своєї пам’яті, залишивши їм обом тільки біль і провину.

— Ви сказали, що повернулися, бо я вас попросила, — повільно промовила я. — Але якщо я померла, як могла вас про щось просити?

Натан подивився на Алекса.

Алекс — на книжку.

І я зрозуміла, що знову ставлю запитання, на яке вони обоє бояться відповідати.

— Хто першим повернувся до цієї історії?