Розділ 10. Той, хто назвав мене коханою

Алекс поклав руку мені на плече так, ніби мав на це право.

Натан дивився на нього так, ніби вже колись убивав його.

А я стояла між ними й намагалася зрозуміти, чому обидва чоловіки, які стверджували, що хочуть мене врятувати, дивилися на мене так, наче я була останньою людиною, якій можна довіряти.

— Забери від неї руку, — тихо сказав Натан.

Алекс навіть не повернув голови.

— Ти завжди починаєш із наказів, коли боїшся.

— А ти завжди торкаєшся того, що не можеш собі дозволити, коли хочеш удавати, що нічого не боїшся.

Пальці Алекса на моєму плечі ледь помітно напружилися.

Я відчула це раніше, ніж побачила.

— Досить, — сказала я.

Жоден із них не послухався.

— Ліано, відійди від нього, — промовив Натан.

— Не слухай його, кохана.

Це слово вдарило сильніше, ніж мало б.

Кохана.

Воно прозвучало так природно, так болісно знайомо, що на мить я забула, як дихати.

Я знала цей голос. Знала ледь помітну хрипкість на останньому складі. Знала, як він вимовляв моє ім’я, коли сердився, як стишався, коли боявся, і як ставав майже нечутним, коли говорив щось, чого не хотів, аби я колись забула.

Але я не пам’ятала жодного моменту, у якому Алекс називав мене коханою.

Жодного.

— Не називай мене так, — прошепотіла я.

Його рука відразу завмерла.

— Чому?

— Тому що я не пам’ятаю, щоб ти мав на це право.

Уперше за весь час Алекс подивився на мене так, ніби я справді завдала йому болю.

Не розлютила. Не налякала.

Саме завдала болю.

— Ти сама дала мені це право, — сказав він.

— Коли?

— Тієї ночі.

— Якої саме? — мій голос зірвався. — Тієї, коли померла Нора? Тієї, коли помер Натан? Чи тієї, коли ти вирішив повернутися з мертвих і почати розповідати мені, що я тебе кохала?

— Ліано…

— Не смій вимовляти моє ім’я так, ніби воно належить тобі!

Слова вирвалися надто голосно.

У квартирі щось клацнуло.

Книга, яка досі лежала на столі, хоча я не пам’ятала, коли саме вона повернулася, сама розгорнулася.

Сторінки почали перегортатися.

Швидко.

Одна за одною.

Наче хтось невидимий шукав потрібне місце.

Потім усе зупинилося.

На чистій сторінці з’явився рядок.

ВОНА ВИМОВИЛА СЛОВА, ЯКІ ВЖЕ ОДИН РАЗ ЗМУСИЛИ ЙОГО ПОМЕРТИ.

Я відступила.

— Що це означає?

Натан заплющив очі.

Алекс прибрав руку з мого плеча.

І саме тоді я зрозуміла: обоє знали відповідь.

— Хто з вас пояснить мені, що тут відбувається? — запитала я. — Негайно.

— Він, — одночасно сказали вони.

Я подивилася спочатку на одного, потім на іншого.

— Ви знущаєтеся?

— Ні, — відповів Натан. — Просто якщо я розповім тобі, він спробує зупинити мене.

— А якщо розповім я, — сказав Алекс, — Натан змусить тебе повірити, що я брешу.

— Тоді обоє замовкніть.

Я підійшла до столу й узяла книгу.

Вона була холодною.

Не просто прохолодною, як предмет, що пролежав ніч у темній кімнаті. Холодною, наче її щойно витягли з води.

На сторінці проступили нові слова.

ПЕРШЕ ПИТАННЯ: ХТО З НИХ ТЕБЕ КОХАВ?

Я гірко всміхнулася.

— Чудово. Навіть книга вирішила, що я маю обирати між вами.

Я перегорнула сторінку.

ДРУГЕ ПИТАННЯ: КОГО З НИХ ТИ ВБИЛА?

Усмішка зникла.

— Ні, — прошепотіла я.

— Не читай далі, — різко сказав Алекс.

— Ти не маєш права мені забороняти.

— Я знаю, що написано на наступній сторінці.

— Тоді тим більше я її прочитаю.

Я перегорнула аркуш.

ТРЕТЄ ПИТАННЯ: КОГО З НИХ ТИ ПОПРОСИЛА ПОВЕРНУТИСЯ?

Під ним з’явився ще один рядок.

І ЧОМУ ТИ НІКОЛИ НЕ ЗАПИТУВАЛА, ЧИ ХОЧЕ ВІН ПОВЕРТАТИСЯ?

Мої пальці похололи.

Я подивилася на Алекса.

— Ти не хотів?

Він не відповів.

— Алекс.

— Я хотів, щоб ти жила.

— Це не відповідь.

— Іншої в мене немає.

— Ти сам повернувся чи я тебе повернула?

Він подивився на Натана.

Цього було достатньо.

— Я тебе повернула, — прошепотіла я.

Натан кивнув.

— Так.

— Навіщо?

— Бо ти не могла прийняти його смерть.

— А чому він помер?

Цього разу мовчали обоє.

Я різко закрила книгу.

— Знаєте що? Мені набридло. Мені набридло прокидатися в чужих спогадах, знаходити фотографії людей, яких я не пам’ятаю, розмовляти з мертвими й чути від кожного з вас, що ви мене рятуєте. Я хочу знати, що сталося на мосту. Я хочу знати, хто така Нора. Я хочу знати, ким був Натан і ким є Алекс. А найбільше я хочу знати, чому ви обидва дивитеся на мене так, ніби я зробила щось жахливе.

Натан повільно підійшов до мене.

— Тому що зробила.

Алекс заплющив очі.

Я відчула, як усередині мене щось обривається.

— Добре, — сказала я. — Тоді розкажи.

Натан глянув на Алекса.

— Ти впевнений?

— Ні.

— Вона може згадати все.

— Саме тому я більше не хочу брехати їй.

Вони обмінялися поглядами, яких я не розуміла.

Поглядами людей, які давно знали, чим закінчиться ця розмова.

— Сядь, Ліано, — сказав Натан.

— Я краще стоятиму.

— Тоді слухай.

Він зробив глибокий вдих.

— Ми познайомилися не на мосту. І не три роки тому. Ти знала Алекса набагато раніше.

Я повернулася до нього.

— Наскільки раніше?

— Тобі було сімнадцять. Йому — дев’ятнадцять.

Я подивилася на Алекса.

Він не заперечував.

— А тобі? — запитала я Натана.

— Коли я вперше зустрів тебе, тобі було одинадцять.

— Ти був дорослим?

— Ні. Мені було тринадцять.

— Тоді чому ти називаєш мене сестрою?