Розділ 9. Той, кого я називала братом

01:27

НЕ ВІДЧИНЯЙ БРАТОВІ.

Я перечитала ці слова тричі.

Потім четвертий раз.

Наче від кількості прочитань вони могли змінитися, поступитися місцем чомусь зрозумілішому, менш жорстокому. Наприклад: «Не відчиняй незнайомцеві». Або: «Не відчиняй, якщо не впевнена».

Але книга не залишала мені простору для сумнівів.

Братові.

У мене був брат.

Або книга хотіла, щоб я в це повірила.

За дверима знову постукали.

— Ліано?

Голос був чоловічим, молодим, трохи хрипким. У ньому відчувалася втома людини, яка довго йшла пішки, а потім нарешті знайшла потрібний будинок.

— Я знаю, що ти вдома.

Я не відповіла.

Книга лежала на столі переді мною. Її чорна обкладинка здавалася ще темнішою під жовтим світлом лампи. Я поклала долоню на сторінку, ніби могла втримати написане на місці.

— Ліано, будь ласка. Я не прийшов сваритися.

Сваритися.

Дивне слово для людини, яку я нібито не бачила багато років.

Я підвелася й тихо підійшла до дверей. Не торкнулася ручки, лише притулила вухо до холодної поверхні.

— Доведи, що ти Натан, — сказала я.

За дверима настала тиша.

Потім чоловік тихо засміявся.

І цей сміх ударив мене сильніше, ніж будь-який крик.

Я вже чула його.

Не сьогодні. Не в цій квартирі.

Колись давно.

У сонячному місці, де пахло яблуками, старим деревом і чиїмось одеколоном. Хтось сміявся, поки я намагалася не заплакати. Хтось казав, що я найгірша брехуха у світі, бо завжди кусаю губу, коли вигадую виправдання.

А потім хтось обіймав мене за плечі й шепотів:

«Нічого, Ліано. Я все одно на твоєму боці».

Я відсахнулася від дверей.

— Ти пам’ятаєш? — запитав чоловік.

— Що саме?

— Як я сміюся, коли ти боїшся.

Мої пальці затремтіли.

— Я не боюся.

— Звісно, ні. Ти ніколи не боїшся. Ти просто починаєш сперечатися з усім світом, поки світ не втомиться й не погодиться з тобою.

Я заплющила очі.

Це було надто особистим.

Надто точним.

— Скажи мені щось, чого ніхто інший не знає.

— Ти ховала листи під третьою дошкою біля вікна в старій кімнаті. Коли тобі було дванадцять, ти написала там листа людині, в яку, як ти тоді думала, була закохана. Коли тобі виповнилося шістнадцять, ти перечитала його й вирішила спалити.

Я завмерла.

— Але не спалила, — продовжив він. — Ти сховала його в синю коробку. А на кришці написала: «Не відкривати до тридцяти років».

У мене пересохло в роті.

Я ніколи нікому не розповідала про ту коробку.

Навіть не була впевнена, що пам’ятала її правильно.

— Звідки ти це знаєш?

— Бо я знайшов коробку раніше за тебе.

— Хто ти?

За дверима хтось повільно видихнув.

— Твій брат.

Книга на столі тихо зашурхотіла.

Я обернулася.

На сторінці з’явився новий рядок.

СПРАВЖНЯ ПАМ’ЯТЬ НЕ ДОВОДИТЬ СПРАВЖНІСТЬ ЛЮДИНИ.

Я прочитала його й відчула, як у мені піднімається злість.

На книгу.

На Алекса.

На чоловіка за дверима.

На себе.

Я втомилася від світу, у якому навіть найтепліший спогад міг виявитися пасткою.

— Якщо ти мій брат, — сказала я, знову повернувшись до дверей, — чому я тебе не пам’ятаю?

Відповідь прийшла не відразу.

— Тому що я попросив тебе забути.

Я не поворухнулася.

— Що?

— Я попросив тебе забути мене, Ліано.

— Чому?

— Бо ти не могла жити далі, поки пам’ятала, що зробила.

Мені здалося, що повітря в передпокої раптом стало густим.

— Що я зробила?

— Відчини двері.

— Ні.

— Будь ласка.

— Спочатку скажи.

— Я не можу пояснити все через зачинені двері.

— А я не можу більше довіряти людям, які просять мене відчинити їх!

Мій голос зірвався на останніх словах.

За дверима настала тиша.

Потім Натан промовив:

— Ти маєш рацію.

Ці три слова виявилися страшнішими за будь-яке виправдання.

— Я не можу просити тебе довіряти мені, — продовжив він. — Не після того, що сталося. Але я можу залишити тобі дещо, що ти колись дала мені сама.

Під дверима щось ковзнуло.

Я почула тихий шурхіт паперу.

Коли опустила очі, біля моїх ніг лежав конверт.

Старий, пожовклий, із розмоклим краєм.

На ньому моїм почерком було написано:

НАТАНОВІ. ВІДКРИТИ ТІЛЬКИ ТОДІ, КОЛИ Я ЗНОВУ ЗАБУДУ ТЕБЕ.

Я підняла конверт.

На звороті була маленька срібна зірка з вісьмома променями.

Така сама, як на ключі.

Така сама, як на кулоні дівчини з дзеркала.

І така сама, як на фотографії, де я стояла поруч із Норою.

— Прочитай, — сказав Натан.

Я розірвала конверт.

Усередині лежав аркуш, складений учетверо.

Папір пахнув пилом і ледь помітно — димом.

Я розгорнула його.

Натане.

Якщо ти читаєш цей лист, значить, я знову зробила те, чого боялася найбільше.

Я забула тебе.

Не сердься. Я знаю, що це не справедливо. Ти не повинен зникати з мого життя лише тому, що мені боляче згадувати його.

Але якщо я пам’ятатиму тебе, то пам’ятатиму й ту ніч.

А якщо пам’ятатиму ту ніч, то знову спробую все виправити.

Ти знаєш, що я не зупинюся.

Ти знаєш, що я знову піду до мосту.

І цього разу я можу не повернутися.

Тому, якщо ти мене любиш, не дозволяй мені згадати все відразу.

Навіть якщо я благатиму.

Навіть якщо плакатиму.

Навіть якщо скажу, що ненавиджу тебе.

Будь ласка, Натане. Не дозволяй мені повернутися до тієї ночі.