Розділ 8. Дівчина, яка не відображалася

Дзеркало тріснуло не відразу.

Спочатку по ньому пробігла тонка срібляста лінія — від самого центру до нижнього краю, наче хтось по той бік провів нігтем по склу. Потім пролунав тихий звук, схожий на зітхання. І лише тоді тріщина розгалузилася, розтинаючи моє відображення на десятки нерівних уламків.

Я не закричала.

Мабуть, існує певна межа страху, за якою людина перестає реагувати звичним чином. Коли ти вже бачила власне тіло під мостом, зустрічала двох чоловіків з одним обличчям, розмовляла з книгою, яка знала твої думки раніше за тебе, а потім прокидалася в кімнаті, де твоє минуле зникало швидше, ніж ти встигала його згадати, — тріснуте дзеркало здається майже буденною неприємністю.

Майже.

Бо дівчина за моєю спиною не зникла.

Вона стояла нерухомо, схиливши голову набік. Її темне волосся спадало на плечі, а губи ледь помітно вигиналися в усмішці, яка зовсім не пасувала до її очей.

Очі були моїми.

Точніше, такими, якими я пам’ятала їх у дитинстві: темнішими, майже чорними, з маленькою золотавою цяткою біля правої зіниці.

Я торкнулася власної щоки.

Вона повторила рух.

Я підняла руку.

Вона не ворухнулася.

Мої пальці завмерли в повітрі.

Дівчина повільно опустила очі на мою долоню, а тоді знову подивилася мені в обличчя.

— Нарешті, — сказала вона.

Її голос пролунав не з дзеркала.

Він пролунав просто за моєю спиною.

Я різко обернулася.

Позаду мене була порожня ванна кімната. Відчинені двері. Темний коридор. Жовта смуга світла від настільної лампи, яка залишилася ввімкненою у вітальні.

Нікого.

Я знову подивилася в дзеркало.

Дівчина стояла там, де й раніше.

Тепер вона усміхалася ширше.

— Не шукай мене в кімнаті, Ліано.

Я вчепилася пальцями в край умивальника.

— Хто ти?

— Ти справді хочеш почути відповідь?

— Я вже втомилася від запитань, на які ніхто не відповідає.

— Ні, — тихо промовила вона. — Ти втомилася від відповідей, які пам’ятаєш.

У мене похололи руки.

— Я ніколи тебе не бачила.

— Це не те саме, що ніколи мене не знати.

Я заплющила очі.

Одна секунда.

Друга.

Третя.

Коли я розплющила їх, дівчина стояла впритул до скла.

Її чоло торкалося дзеркала.

— Послухай мене уважно, — прошепотіла вона. — У тебе дуже мало часу.

— До чого?

— До того, як він повернеться.

— Хто?

Дівчина глянула кудись убік, наче почула звук, недоступний моєму слуху.

І вперше її обличчя змінилося.

Усмішка зникла.

На її місці з’явився справжній страх.

— Алекс, — сказала вона.

У ту саму мить у квартирі задзвонив телефон.

Я здригнулася.

Звук долинав із вітальні — різкий, настирливий, надто гучний для цієї нічної тиші.

Я на секунду відвела погляд від дзеркала.

Лише на секунду.

Коли знову подивилася, дівчини вже не було.

Залишилося тільки моє відображення, розбите тріщинами на нерівні частини.

І напис на склі.

Він проступав повільно, наче хтось виводив літери невидимим пальцем з іншого боку.

НЕ ВІДЧИНЯЙ ЙОМУ.

Телефон продовжував дзвонити.

Я побігла до вітальні.

На екрані не було номера.

Лише одне слово.

АЛЕКС.

Я дивилася на нього так довго, що дзвінок устиг припинитися.

За мить телефон задзвонив знову.

Я відповіла.

— Ліано?

Його голос.

Той самий низький, трохи хрипкий голос, який я впізнала б навіть серед тисячі інших.

— Де ти? — запитала я.

— Поруч.

Я обернулася до вхідних дверей.

— Ти за дверима?

— Ні.

— Тоді де?

— Не змушуй мене пояснювати це телефоном.

Я міцніше стиснула пристрій.

— Ти знову збираєшся сказати, що захищаєш мене?

На тому кінці запала тиша.

— Ні, — відповів Алекс. — Цього разу я скажу правду.

Я мало не засміялася.

Не тому, що було смішно.

Просто моя свідомість, здається, вже не знала, що робити з черговою обіцянкою правди від людини, яка могла бути мертвою, живою або чимось, для чого в мене не існувало назви.

— Добре. Починай.

— Ти бачила її?

Я не запитала, кого він мав на увазі.

— Так.

— Вона говорила з тобою?

— Так.

— Що саме сказала?

Я подивилася на коридор. Звідти було видно темний отвір дверей ванної кімнати.

— Що я маю тобі не відчиняти.

Алекс важко видихнув.

— Тоді вона вже знає, що ти згадуєш.

— Що згадую?

— Ліано…

— Ні. Досить. Ти не можеш телефонувати мені посеред ночі, питати про дівчину в моєму дзеркалі й очікувати, що я знову слухатиму твої натяки. Ти хочеш допомогти? Тоді відповідай на запитання.

— Я відповім.

— Хто вона?

— Я не знаю, ким вона стала.

— Чудово. А ким вона була?

Алекс замовк.

Я відчула, як усередині щось повільно стискається.

— Ти її знаєш, — сказала я.

— Так.

— Вона Нора?

— Ні.

Відповідь пролунала надто швидко.

— Тоді хто?

— Ти.

Я заплющила очі.

Знову це слово.

Ти.

Твоє тіло. Твоя смерть. Твоє минуле. Твоя сестра, якої ніколи не існувало. Твої спогади, які вбили тебе.

— Якщо ще раз скажеш, що це я, я кину слухавку.

— Не кидай, — тихо попросив він.

І в цьому голосі було щось таке, що змусило мене завмерти.

Не наказ.

Не попередження.

Страх.

— Ліано, послухай. Дівчина в дзеркалі — це не привид. Вона не намагається вдавати тебе. Вона не хоче забрати твоє тіло. І вона не Нора.

— Тоді що їй потрібно?

— Щоб ти згадала, що зробила з нею.

У мене пересохло в роті.

— Що я зробила?