Розділ 7. Остання хвилина до правди

23:52.

Я ніколи не думала, що одна хвилина може бути довшою за три роки.

Але саме так відчувалося тепер.

Стрілки годинника над прилавком рухалися повільно, з кожним цоканням відрізаючи від мене ще одну мить, у якій я могла залишатися тією, ким себе вважала.

Ліаною Морроу.

Дівчиною, яка прокинулася одного вечора у власній квартирі, знайшла дивну книгу й вирішила, що найстрашніше в її житті — це незнайомець, який стукає у двері о 23:53.

Якби ж усе було так просто.

Я дивилася на сторінку.

«Я, Ліана Морроу, добровільно погоджуюся забути, що саме зробила з Еларою».

Мій підпис.

Моя рука.

Мої слова.

І все ж я не пам’ятала, щоб колись писала їх.

— Скільки ще? — запитала я.

Ніхто не відповів.

Я підняла голову.

Чоловік із чорною книгою стояв біля дверей. Він зняв рукавички й тепер тримав їх у лівій руці. Його пальці були довгими, кістлявими, з темними слідами чорнила біля нігтів.

Алекс залишався біля вікна.

Міра стояла за прилавком, спираючись на нього обома руками.

Елара не рухалася.

Четверо людей.

Четверо свідків моєї невідомої провини.

— Я запитала, скільки ще! — повторила я.

Чоловік подивився на годинник.

— Сорок секунд.

— До чого?

— До того, як ти перестанеш забувати.

— А якщо я не хочу згадувати?

— Тоді книга згадає замість тебе.

Я опустила очі.

На сторінці під моїм підписом з’явилася тонка чорна риска. Вона повільно подовжувалася, ніби невидима рука креслярським пером проводила лінію від одного краю аркуша до іншого.

— Що станеться о 23:53? — запитала я.

Чоловік не поспішав відповідати.

— Ти отримаєш назад те, що віддала.

— А що саме я віддала?

— Право не пам’ятати.

Я гірко всміхнулася.

— Ви всі так любите говорити, ніби це робить вас мудрими.

— Ні, — тихо сказав він. — Ми говоримо так, бо прямі відповіді іноді небезпечніші за брехню.

— Для кого?

— Для тих, хто їх чує.

Я захлопнула книгу.

— Годі.

Усі четверо здригнулися.

Навіть Алекс.

Це налякало мене більше, ніж якби вони розсміялися.

— Я не хочу більше слухати про те, ким була, кого вбила, кого забула і чому ніхто з вас не може сказати мені бодай одну нормальну фразу. Я хочу знати, що станеться, коли годинник покаже 23:53.

Чоловік подивився на мене уважніше.

— Ти почуєш голос.

— Чий?

— Той, якого чекала всі три роки.

Я відчула, як холонуть пальці.

— Голос Нори?

Міра заплющила очі.

Елара повільно повернула до мене голову.

Алекс відступив від вікна.

І чоловік сказав:

— Ні.

Він вимовив це так тихо, що я ледве почула.

— Ти почуєш власний голос.

23:52:19.

Я знову відкрила книгу.

Не знаю, чому.

Можливо, тому що всі інші варіанти здавалися ще гіршими.

Сторінка з моїм підписом змінилася. Унизу з’явився невеликий абзац, написаний так дрібно, що мені довелося нахилитися ближче.

Якщо ти читаєш це, значить, я не змогла переконати тебе не відкривати книгу.

Не шукай винного серед тих, хто стоїть поруч.

Вони всі мають причини брехати.

Але тільки один із них пам’ятає, що я попросила його зробити.

Я повільно перечитала останнє речення.

Потім підняла очі.

— Хто з вас?

Ніхто не ворухнувся.

— Хто пам’ятає, що я попросила його зробити?

Алекс дивився на мене.

Міра дивилася на книгу.

Елара — на мої руки.

Чоловік — на годинник.

— Ви не можете знову мовчати, — сказала я. — Не зараз.

— Ти сама просила нас мовчати, — відповіла Міра.

— Я не пам’ятаю цього!

— Саме тому ми мовчали.

— Це не пояснення!

— Ні, — погодилася вона. — Це провина.

Її голос зламався на останньому слові.

Я побачила, що вона плаче.

Не так, як плачуть люди, які хочуть, щоб їх пожаліли. Її сльози були тихими, майже беззвучними. Вона не витирала їх і не намагалася приховати.

— Я обіцяла твоїй матері, що більше ніколи не дозволю тобі повернутися до цього місця, — сказала Міра. — А потім допомогла тобі повернутися.

— Моїй матері?

Вона кивнула.

— Ти сказала, що я не маю сестри, — прошепотіла я. — А тепер говориш про матір. Якою була моя сім’я?

Міра подивилася на мене.

— Великою.

— У мене була одна сестра?

Вона не відповіла.

— Дві?

Її губи затремтіли.

— Три дівчинки виросли в одному домі, Ліано. Але тільки дві з них мали право називати його домом.

Я відчула, як щось холодне торкнулося моєї долоні.

То була Елара.

Вона підійшла непомітно й тепер стояла поруч зі мною.

— Не слухай її, — сказала вона. — Вона завжди вміла робити правду схожою на милосердя.

Міра різко підняла голову.

— А ти завжди вміла робити жорстокість схожою на чесність.

— Принаймні я не називала дитину помилкою.

У крамниці щось дзенькнуло.

Одна з чашок на прилавку тріснула навпіл.

Міра зблідла.

— Не смій.

— Чому? Бо вона має знати, що ти зробила?

— Я намагалася врятувати вас!

— Ти намагалася врятувати себе.

— Досить! — крикнула я.

Обидві замовкли.

Я стояла між ними, відчуваючи, як у грудях наростає щось важке й гаряче.

— Що означає «тільки дві мали право називати його домом»?

Міра похитала головою.

— Я не можу.

— Можеш.

— Ні, Ліано. Є речі, які не можна повернути словами.

— Тоді поверни їх діями!

Я не впізнала власного голосу.

Він прозвучав глибше, ніж зазвичай. У ньому було щось доросле, втомлене, страшенно знайоме.

Міра дивилася на мене так, наче на мить побачила іншу людину.