Розділ 6. Та, що дивиться з іншого боку

Дзеркало тріснуло не одразу.

Спочатку я почула звук.

Тихий, майже непомітний — наче хтось провів нігтем по тонкому склу. Потім посеред мого відображення з’явилася біла лінія. Вона починалася біля лівого кута, повзла вниз, розгалужувалася, і за кілька секунд від дзеркала розбіглися десятки тонких тріщин.

Я не рухалася.

Дівчина за моєю спиною теж.

Вона стояла так близько, що я мала б відчувати її дихання на потилиці. Але повітря залишалося холодним і нерухомим. Я бачила її у дзеркалі — темне волосся, бліде обличчя, світлі очі, які здавалися майже безбарвними в напівтемряві моєї квартири.

Вона була схожа на мене.

Не так, як бувають схожі сестри. Не так, як двоє незнайомців, у яких випадково збігаються риси обличчя.

Вона була схожа на мене так, як моє відображення.

Тільки старше.

Або мертвіше.

— Хто ти? — запитала я.

Мій голос прозвучав хрипко.

Дівчина ледь нахилила голову.

— Ти завжди починаєш із цього запитання.

— Ми знайомі?

— Ти мене знаєш.

— Ні.

— Звісно, ні.

Вона всміхнулася, і в мене похололи пальці.

Це була моя усмішка. Та сама, яку я бачила на старих фотографіях, коли намагалася пригадати, якою була до всіх цих дивних подій. Ледь помітний рух лівого кутика губ. Звичка, якої я ніколи не помічала в собі, поки не побачила її в іншої людини.

— Не підходь до мене, — сказала я.

— Я не підходжу.

— Ти стоїш за моєю спиною.

— Ні, Ліано.

Дівчина повільно підняла руку.

У дзеркалі її долоня торкнулася скла.

Я здригнулася, але не відсахнулася. Між її пальцями та поверхнею дзеркала не залишилося жодної відстані. Вона дивилася просто на мене, а тоді ледь чутно промовила:

— Це ти стоїш за моєю спиною.

Я різко обернулася.

Позаду нікого не було.

Лише коридор, прочинені двері ванної та вузька смуга світла з кухні. Моя куртка висіла на вішаку. Біля стіни стояли черевики. На підлозі лежав перекинутий шарф.

Жодної дівчини.

Я знову повернулася до дзеркала.

Вона залишилася.

І тепер усміхалася ширше.

— Бачиш? — сказала вона. — Ти знову повірила тому, що бачиш.

Я не могла вдихнути на повні груди.

На краю раковини лежав телефон. Я схопила його так різко, що він мало не вислизнув із рук, і ввімкнула камеру.

Екран показав мене.

Бліде обличчя. Розпатлане волосся. Розширені зіниці. За моїм плечем — порожня ванна кімната.

Я підняла телефон вище.

Дівчина залишалася тільки в дзеркалі.

Я вимкнула камеру.

— Що тобі потрібно?

— Щоб ти перестала робити те, що робиш завжди.

— А саме?

— Вибирати, кому дозволено існувати.

У мене перехопило горло.

Ці слова здалися знайомими. Не тому, що я вже чула їх раніше. А тому, що вони влучили в щось усередині мене — щось заховане так глибоко, що я не могла дістатися туди навіть подумки.

— Я нікого не обирала.

Дівчина перестала усміхатися.

— Ти справді хочеш, щоб я повірила в це?

— Я не знаю, що відбувається!

— Знаєш.

— Ні!

Мій крик ударився об плитку й повернувся луною.

На мить усе стихло.

А тоді з дзеркала долинув інший звук.

Стук.

Один раз.

Я завмерла.

Другий.

Третій.

Хтось стукав із того боку.

Дівчина відступила від скла.

Її обличчя раптом змінилося. Уперше за весь час я побачила на ньому справжній страх.

— Не відчиняй, — прошепотіла вона.

Я подивилася на неї.

— Що?

— Що б ти не почула, не відчиняй.

Стук повторився.

Цього разу голосніше.

І я почула голос Алекса.

— Ліано.

Моє серце мало не зупинилося.

— Алекс?

Дівчина в дзеркалі заплющила очі.

— Не відповідай.

— Ліано, я знаю, що ти мене чуєш.

Це був саме він. Та сама низька інтонація, те саме ледь помітне хрипіння наприкінці фрази. Голос, який я впізнала б навіть після смерті.

Особливо після смерті.

— Відійди від дзеркала, — промовив Алекс. — І не дивись на неї.

Дівчина різко розплющила очі.

— Він бреше.

— Ліано, послухай мене, — продовжив голос. — Ти не повинна була бачити її обличчя.

— А ти не повинен був повертатися, — прошепотіла дівчина.

Алекс замовк.

Ця коротка тиша налякала мене сильніше за будь-який крик.

Потім він сказав:

— Вона вже заговорила з тобою?

Я не відповіла.

— Вона вже назвала себе?

Дівчина в дзеркалі повільно похитала головою. Її губи беззвучно склали два слова:

Не кажи.

— Ліано, — голос Алекса став тихішим. — Якщо вона назвала тобі своє ім’я, у нас майже не залишилося часу.

— У вас? — перепитала я.

— У тебе.

— Хто вона?

— Не дозволяй їй торкнутися тебе.

— Хто вона, Алекс?!

У відповідь я почула звук, схожий на удар кулаком по дереву.

— Вона — причина, через яку ти не пам’ятаєш останньої хвилини свого життя.

Мене наче облили крижаною водою.

Останньої хвилини.

Не тієї ночі.

Не того, що сталося на мосту.

Мого життя.

— Я померла? — запитала я.

За дверима ванної запала тиша.

Дівчина в дзеркалі дивилася на мене з таким виразом, ніби давно чекала на це запитання.

— Ти маєш сама це згадати, — відповів Алекс.

— Ні. Досить. Я більше не слухатиму натяків. Ви обоє щось знаєте, обоє говорите загадками, обоє намагаєтеся змусити мене повірити саме вам. Я хочу правду.

— Тоді відійди від дзеркала.

— Спочатку скажи, хто вона.

— Ліано…

— Скажи!

Дівчина раптом притиснула долоню до скла.

Усі тріщини на дзеркалі здригнулися.

— Я можу сказати, — промовила вона. — Але тоді він більше не зможе тобі допомогти.