Розділ 5. Ім'я, якого не існувало

00:46.

— Я ще тут.

Голос із книги пролунав востаннє, а потім стих.

Ліана стояла посеред старого мосту, не наважуючись навіть вдихнути на повні груди. Перед нею лежала розгорнута книга. Позаду шуміла річка. А поруч стояла жінка, яка назвала себе її сестрою.

Усього годину тому Ліана вважала себе звичайною дівчиною, яка просто невдало провела вечір.

Тепер вона знала, що має власне мертве тіло.

Що чоловік, якого вона оплакувала три роки, знову з'явився в її житті.

Що вона сама могла попросити його повернутися.

І що десь у її минулому була сестра, про існування якої вона не пам'ятала.

Ліана повільно опустилася навпочіпки біля книги.

— Скажи ще раз.

Сторінка залишалася нерухомою.

— Будь ласка, — додала вона тихіше. — Якщо ти справді там… скажи ще щось.

Жодної відповіді.

Вона торкнулася паперу кінчиками пальців.

— Ти моя сестра?

Сторінка ледь здригнулася від вітру.

— Ти знаєш, хто я?

Тиша.

— Ти пам'ятаєш, що зі мною сталося?

Ліана затамувала подих.

На папері з'явилася тонка чорна крапка.

Потім друга.

Потім третя.

Чорнило повільно розтягнулося в літери.

НЕ ТАК.

Ліана нахилилася ближче.

— Що означає «не так»?

Літери зникли.

На їхньому місці виник новий напис.

ТИ ЗНОВУ СТАВИШ НЕ ТІ ЗАПИТАННЯ.

Ліана заплющила очі.

— Звісно. Звісно, що я ставлю не ті запитання. Бо нормальна книга, яка розмовляє з людьми, могла б хоча б раз відповісти нормально!

— Вона не розмовляє з людьми, — тихо сказала жінка.

Ліана різко підвела голову.

— Тоді з ким?

Жінка дивилася на книгу так, наче боялася, що та почує її відповідь.

— Із тими, хто залишив у ній частину себе.

— Це метафора?

— Хотіла б я, щоб так.

Ліана підвелася.

— Гаразд. Тоді поясніть мені одну річ. Якщо ви моя сестра, чому я вас не пам'ятаю?

Жінка не відповіла.

— І не кажіть, що я забула. Це я вже зрозуміла. Я хочу знати, чому.

Сестра опустила погляд на свої руки.

Вони були старими. Тонкі пальці, зморшкувата шкіра, маленькі темні плями біля суглобів. Але щойно Ліана подивилася уважніше, їй здалося, що шкіра на зап'ясті жінки на мить стала прозорою.

Під нею виднілася інша рука.

Молода.

Без зморшок.

З тонким срібним браслетом.

Ліана кліпнула.

Стара рука знову була на місці.

— Що це було?

— Що саме?

— Ваша рука.

Жінка швидко сховала її в кишеню пальта.

— Ти втомилася.

— Не смійте мені цього казати.

Ліана зробила крок до неї.

— Я щойно бачила власне мертве тіло. Я розмовляла з книгою, яка стверджує, що я сама написала історію свого життя. Я зустріла чоловіка, який помер три роки тому. І тепер ви хочете переконати мене, що я просто втомилася?

Жінка підняла очі.

— Ні. Я хочу, щоб ти дожила до ранку.

Від цих слів стало холодніше, ніж від нічного вітру.

— Чому?

— Бо якщо ти дізнаєшся все сьогодні, ти можеш не пережити наступну ніч.

Ліана довго дивилася на неї.

Потім гірко засміялася.

— Знаєте, що найгірше? Я навіть не можу сказати, що ви брешете. Тому що я вже нічого не знаю.

Вона нахилилася, підняла книгу й притиснула її до грудей.

— Але я хочу знати хоча б ваше ім'я.

Жінка здригнулася.

Зовсім трохи.

Проте Ліана помітила.

— Що?

— Нічого.

— Я запитала ваше ім'я.

— Ти знаєш його.

— Ні. Не знаю.

— Ти називала мене ним тисячі разів.

— Тоді скажіть його зараз!

Жінка заплющила очі.

Кілька секунд вона просто стояла, слухаючи шум води.

А потім прошепотіла:

— Міра.

Ліана повторила подумки.

Міра.

Ім'я не викликало жодного спогаду.

Жодного обличчя.

Жодного відчуття.

Воно було чужим.

Але щойно Ліана промовила його вголос, книга в її руках різко здригнулася.

Вона ледь не впустила її.

На обкладинці проступила срібна літера.

М.

Потім ще одна.

І.

І ще.

Р.

А.

Ім'я Міри з'явилося на чорній обкладинці повністю.

За мить воно почало танути, ніби його написали на склі під дощем.

Міра відступила.

— Не вимовляй його знову.

— Чому?

— Тому що вона почує.

— Хто?

Жінка подивилася на воду.

— Та, яка залишилася по той бік.

Вони залишили міст о 00:53.

Ліана не хотіла йти.

Вона не могла пояснити собі чому, але відчувала, що щось важливе залишилося там, унизу, поруч із тілом. Наче варто було тільки спуститися до річки, торкнутися холодної руки мертвої дівчини — і всі спогади повернулися б.

Проте Міра більше не дозволяла їй наближатися до перил.

Вона вела Ліану через вузькі вулиці, тримаючи її за зап'ястя. Її пальці були крижаними, а хватка — напрочуд сильною.

— Куди ми йдемо? — запитала Ліана.

— Додому.

— До мене?

— Ні.

— Тоді куди?

— Туди, де ти зможеш поставити запитання, не боячись, що хтось почує відповіді.

Ліана скривилася.

— Ви завжди так говорите?

— Як?

— Наче кожна звичайна фраза має прихований сенс.

Міра ледь усміхнулася.

— Раніше це тебе смішило.

— Раніше я вас знала.

Усмішка зникла.

Ліана одразу пошкодувала про свої слова.

Не тому, що вважала їх неправдивими.

А тому, що на мить у погляді Міри з'явилося щось настільки беззахисне, що Ліана відчула себе жорстокою.

— Вибачте, — тихо сказала вона.

Міра похитала головою.

— Не вибачайся за те, чого не пам'ятаєш.