Розділ 4. Дівчина на фотографії

Вона стояла посеред кімнати, стискаючи книгу обома руками, і дивилася на порожнє місце, де щойно був Алекс.

Її мозок відчайдушно намагався знайти пояснення.

Людина не могла просто зникнути.

Не могла розчинитися в повітрі, наче її ніколи не існувало.

Не могла залишити після себе тільки запах дощу, холоду й щось ледь вловиме, схоже на дим від давно загашеної свічки.

Але в її квартирі щойно сталося саме це.

Ліана повільно озирнулася.

Вхідні двері залишалися відчиненими. За ними темнів порожній коридор. Лампочка під стелею блимала, ніби теж не могла вирішити, чи варто залишатися в цій реальності.

За вікном шумів дощ.

На підлозі біля дивана лежала сторінка.

Та сама, яку вона бачила раніше.

Під мостом досі лежить тіло.

Ліана перевела погляд на книгу.

Обкладинка була чорною. На ній більше не світився напис, який з'явився кілька хвилин тому. Тепер назва «Між рядків і зірок» знову виглядала звичайним сріблястим тисненням.

Наче нічого не сталося.

Наче вона не бачила двох чоловіків з одним обличчям.

Наче один із них не сказав їй, що тієї ночі померла вона.

— Ні, — прошепотіла Ліана.

Власний голос здався їй чужим.

Вона відступила від порожнього місця.

— Ні. Я не збираюся цього робити.

Книга мовчала.

— Чуєш мене? — Ліана різко підняла її перед собою. — Я не збираюся бігати за твоїми загадками. Я не збираюся шукати тіло під мостом. І я точно не збираюся вірити двом чоловікам, які виглядають як людина, котра померла три роки тому.

Вона замовкла.

Її пальці стисли обкладинку.

— Особливо якщо один із них каже, що я теж померла.

Десь у глибині квартири клацнув годинник.

00:19.

Ліана подивилася на нього.

Дві хвилини.

Минуло лише дві хвилини відтоді, як на порожній сторінці з'явився напис про тіло.

А їй здавалося, що вона прожила кілька годин.

Вона поклала книгу на стіл і відійшла від неї так далеко, як дозволяла маленька вітальня.

Потім узяла телефон.

Екран засвітився.

Три пропущені дзвінки від мами.

Одне повідомлення від подруги.

Жодного повідомлення від незнайомого номера.

Ліана навіть не знала, чи варто радіти цьому.

Вона набрала номер поліції.

Палець завис над кнопкою виклику.

Що вона скаже?

Доброї ночі. У моїй квартирі щойно побували двоє чоловіків, які виглядають як мій загиблий знайомий. Один зник у повітрі, а інший повідомив, що я померла три роки тому. Також у мене є книга, яка пише майбутнє.

Вона уявила обличчя оператора.

Потім — поліцейського.

Потім — лікаря, який ставитиме запитання, на які вона не зможе відповісти.

Ліана опустила телефон.

— Чудово, — пробурмотіла вона. — Просто чудово. Я або божеволію, або в мене найгірша ніч у житті.

Зі столу долинув тихий звук.

Наче ніготь провели по паперу.

Ліана завмерла.

Книга лежала нерухомо.

Але на її обкладинці з'явилася тонка біла лінія.

Вона повільно розповзлася по чорній поверхні, утворюючи літери.

ТИ МОЖЕШ НЕ ВІРИТИ МЕНІ.

Ліана відчула, як холонуть пальці.

Наступний рядок виник нижче.

АЛЕ ТИ ВЖЕ ЗГАДАЛА.

— Що я згадала?

Літери зникли.

На їхньому місці з'явилося одне слово.

МОСТІВ.

Ліана відсахнулася.

— Я не знаю жодного мосту!

Щойно вона це сказала, у голові щось клацнуло.

Мокрий асфальт.

Жовте світло ліхтаря.

Вітер, який рвався під пальто.

Чоловічий голос, що кричав її ім'я.

І рука.

Чиясь рука вислизала з її пальців.

Ліана схопилася за скроні.

Спогад зник так само швидко, як з'явився.

Вона задихано вдихнула.

— Що це було?..

Книга не відповіла.

Натомість телефон завібрував у її руці.

Повідомлення від мами.

«Ліано, ти вже вдома? Будь ласка, відповідай. Я знаю, що сьогодні ця дата, але ти не повинна залишатися сама».

Ліана перечитала повідомлення.

Раз.

Другий.

Третій.

Сьогодні ця дата.

Яка дата?

Вона відкрила календар.

Двадцять третє жовтня.

Звичайний день.

Принаймні, він мав бути звичайним.

Ліана зайшла в галерею й почала переглядати фотографії. Можливо, там було щось, що допоможе зрозуміти, чому мама так хвилювалася.

Кілька фотографій із роботи.

Знімки кави, книжок і міських вулиць.

Селфі з подругою.

Стара фотографія її квартири до ремонту.

Потім — зображення, яке вона не пам'ятала.

На ньому була вона сама.

Ліана сиділа на низькому кам'яному парапеті біля річки. На ній було темне пальто, волосся розтріпав вітер, а на обличчі застигла усмішка, якої вона давно не бачила у своєму дзеркалі.

Поруч стояв Алекс.

Він дивився не в камеру, а на неї.

І дивився так, ніби навколо не існувало нічого іншого.

Ліана збільшила фотографію.

На його лівій руці був чорний браслет із маленькою срібною зіркою.

Вона знала цей браслет.

Не могла пояснити звідки, але знала.

На наступному знімку Алекс стояв за її спиною, обіймаючи її за плечі.

На третьому вони сміялися.

На четвертому Ліана плакала, а Алекс тримав її обличчя в долонях.

Вона збільшила зображення.

Його губи були трохи прочинені.

Наче він щось казав.

Ліана не могла почути фотографію, але чомусь була впевнена, що знала ці слова.

Я знайду тебе.

Вона різко опустила телефон.

— Ні.

Серце билося так швидко, що стало важко дихати.

Вона не могла мати таких фотографій.

Алекс Вейл помер три роки тому.

Вона пам'ятала похорон.

Пам'ятала чорні парасолі.

Пам'ятала холодний вітер і мокру землю.

Пам'ятала білу квітку, яку поклала на його могилу.

Але коли спробувала пригадати його обличчя в труні, перед очима виникла порожнеча.