Розділ 3. Той, хто залишився за дверима

Голос за дверима прозвучав знову.

Тихий. Втомлений. Знайомий настільки, що в мене заболіла грудна клітка.

Я стояла посеред кімнати, не в змозі поворухнутися, і дивилася на чоловіка перед собою.

На його обличчі більше не було колишнього спокою. Він стискав моє зап'ястя, наче боявся, що я зникну, щойно відпущу його руку.

— Не відчиняй, — повторив він.

— Чому?

— Тому що він не той, за кого себе видає.

Я ледь не розсміялася.

Не від страху.

Від абсурдності всього, що відбувалося.

— Ти серйозно? — прошепотіла я. — Ти стоїш у моїй квартирі, маєш обличчя людини, яку поховали три роки тому, а тепер переконуєш мене, що хтось за дверима — самозванець?

Він відпустив мою руку.

— Я знав, що ти не повіриш.

— Тоді навіщо прийшов?

Він подивився на книгу.

На ту саму книгу, яка лежала на столі розгорнутою, наче чекала, коли ми нарешті зрозуміємо правила її гри.

— Бо в мене залишилося мало часу.

— До чого?

Він не відповів.

За дверима почулося тихе зітхання.

— Ліано? — знову покликав голос. — Я знаю, що ти там.

Я заплющила очі.

Колись Алекс вимовляв моє ім'я зовсім інакше.

Він розтягував останній склад, коли хотів мене роздратувати. Говорив його майже нечутно, коли ми сиділи поруч у темряві. А коли я плакала, він завжди вимовляв його так, ніби намагався нагадати мені, що я все ще тут.

Я пам'ятала це.

Пам'ятала його сміх.

Його руки.

Його голос, коли він казав, що все буде добре.

Але я не пам'ятала його останнього дня.

Лише уривки.

Мокрий асфальт.

Світло фар.

Чиїсь пальці, що вислизали з моїх.

І голос, який шепотів:

«Не відпускай мене, Ліано».

Я різко розплющила очі.

— Я хочу побачити його.

Чоловік переді мною зблід.

— Ні.

— Ти не можеш вирішувати за мене.

— Цього разу можу.

— Ти мені не батько.

Він здригнувся.

І чомусь саме ця реакція змусила мене замовкнути.

— Я знаю, — сказав він після довгої паузи. — Якби я був тобі батьком, можливо, у тебе залишилося б більше спогадів.

Я не відразу зрозуміла сенс його слів.

А коли зрозуміла, всередині все похололо.

— Що ти сказав?

Він відвернувся.

— Забудь.

— Ні. Ти більше не можеш просто говорити загадками, а потім наказувати мені забути! Я хочу знати, хто ти такий. Чому маєш обличчя Алекса. Чому знаєш про книгу. І що сталося тієї ночі!

Він дивився на мене так, ніби кожне моє запитання завдавало йому болю.

— Ти справді хочеш знати?

— Так.

— Навіть якщо після цього вже ніколи не зможеш дивитися на мене так само?

Я не відповіла.

Тому що боялася.

Боялася, що він скаже щось, після чого я втратю останню річ, яка залишилася мені від людини, яку я колись любила.

Але ще більше я боялася залишитися в незнанні.

— Так, — нарешті сказала я.

Він повільно кивнув.

— Тоді спочатку відчини двері.

Я завмерла.

— Що?

— Ти повинна побачити його.

— Щойно ти казав…

— Я знаю, що казав.

Він подивився на двері, і я вперше помітила, що його пальці тремтять.

— Але якщо він справді прийшов сюди, значить, книга змінила те, що мало статися.

— А що мало статися?

Він гірко всміхнувся.

— Ти мала залишитися сама.

Я не пам'ятаю, як дійшла до дверей.

Пам'ятаю лише холодну ручку під долонею та відчуття, ніби я стою на краю чогось величезного.

За моєю спиною мовчав чоловік, якого я досі не могла назвати чужим.

А за дверима чекав той, кого я оплакувала три роки.

Я відчинила.

На порозі стояв Алекс.

Справжній чи ні — я вже не знала.

Його волосся було мокрим, темна куртка прилипла до плечей, а на лівій щоці виднілася тонка подряпина. Він важко дихав, ніби піднявся сходами на останньому подиху.

Коли наші погляди зустрілися, він завмер.

— Ліано…

Я не змогла відповісти.

Він зробив крок до мене, але я підняла руку.

— Стій.

Він зупинився.

Його погляд ковзнув по моєму обличчю, затримався на губах, а потім перемістився кудись за мою спину.

І тоді я побачила, як змінилося його обличчя.

Не страх.

Не здивування.

Впізнавання.

— Ні, — прошепотів він.

Чоловік у кімнаті відповів:

— Привіт, Алекс.

Я повільно обернулася.

Вони дивилися один на одного.

Двоє чоловіків з однаковими обличчями.

Двоє людей, які знали моє ім'я.

І двоє, кожен із яких, можливо, хотів урятувати мене від іншого.

Алекс переступив поріг.

— Відійди від неї.

— Ти все ще думаєш, що можеш віддавати накази? — спокійно запитав інший.

— Я не наказую.

— Тоді чому звучиш так, ніби боїшся?

Алекс стиснув щелепи.

— Ти не повинен був приходити сюди.

— А ти не повинен був повертатися.

Я переводила погляд з одного на іншого.

— Годі!

Обидва замовкли.

— Я не знаю, що між вами відбувається, і мені байдуже, як ви це поясните. Але хтось із вас зараз розповість мені правду.

Алекс подивився на мене.

Його очі були такими, якими я їх пам'ятала.

І це було найгірше.

Тому що я хотіла йому вірити.

Навіть зараз.

Навіть після всього.

— Ліано, — тихо промовив він. — Ти пам'ятаєш нашу останню розмову?

Я похитала головою.

— Ні.

Він заплющив очі.

— Я так і думав.

— Що це означає?

— Ти пам'ятаєш, де ми були тієї ночі?

Я спробувала зосередитися.

Дощ.

Мокрий асфальт.

Фари.

Чиїсь руки.

— Біля старого мосту? — невпевнено сказала я.

Алекс різко підняв голову.

Інший чоловік заплющив очі, наче почув вирок.

— Ти пам'ятаєш міст, — прошепотів Алекс.

— Я пам'ятаю, що мені розповідали про аварію. Але не саму аварію. Не те, що сталося після неї.

— Тому що ти не мала цього пам'ятати.

Я відчула, як у мені закипає лють.