Розділ 2. Сторінка, якої не було

Я завжди вважала, що найстрашніше вночі — це тиша.

Та тієї миті, коли я відчинила двері й побачила його, зрозуміла: набагато страшніше, коли минуле раптом починає дихати тобі в обличчя.

Алекс стояв на порозі.

Той самий темний погляд. Те саме волосся, яке колись постійно падало йому на чоло. Та сама маленька родимка біля лівої брови, яку я пам'ятала краще, ніж власний номер телефону.

Він не змінився.

Зовсім.

Хоча минуло три роки.

Три роки відтоді, як мені повідомили, що його більше немає.

— Ти ж помер… — прошепотіла я.

Алекс опустив погляд.

На мить мені здалося, що він зараз усміхнеться й скаже, що це дурний жарт. Що він просто зник на кілька днів, а потім вирішив повернутися найгіршим способом із можливих.

Але він не усміхнувся.

— Впусти мене, Ліано.

Мій мозок відчайдушно намагався знайти пояснення.

Галюцинація. Сон. Перевтома. Усе що завгодно, аби тільки не повірити в те, що людина, за якою я плакала три роки, зараз стоїть переді мною й дивиться так, ніби це я зникла з його життя.

— Ні, — видихнула я.

Його погляд ковзнув через моє плече — до кімнати.

До столу.

До книги.

І вперше за весь час я побачила в його очах страх.

Справжній.

— Ти вже відкрила її?

Я не відповіла.

Алекс зробив крок до мене, але зупинився, коли я вчепилася пальцями в дверну ручку.

— Ліано, послухай мене уважно. Ти не повинна читати її далі.

— Яку ще «її»?

Він подивився на мене так, ніби я щойно сказала щось безглузде.

— Книгу на твоєму столі.

У мене похололи пальці.

— Звідки ти знаєш, що вона там?

— Бо саме через неї я прийшов.

— Ти хочеш сказати, що знаєш, звідки вона взялася?

Алекс мовчав.

— Тоді поясни мені, як ти живий! — мій голос зірвався. — Поясни, де ти був усі ці роки! Чому я бачила твоє ім'я на пам'ятній табличці? Чому мені сказали, що тебе не можна врятувати?!

Він заплющив очі.

І цей жест налякав мене сильніше за будь-яку відповідь.

— Я знаю, що ти маєш право ненавидіти мене, — тихо сказав він. — Але зараз у нас немає часу.

— У нас?!

Я мало не засміялася.

— Ти зникаєш на три роки, повертаєшся серед ночі й поводишся так, ніби можеш просто зайти в мою квартиру та віддавати накази?

— Я не наказую.

— А що ти робиш?

Він нарешті подивився мені просто в очі.

— Намагаюся врятувати тебе.

У коридорі щось тихо клацнуло.

Ми обоє завмерли.

Я озирнулася на темну кімнату.

Книга лежала на столі розгорнутою.

Я була абсолютно впевнена, що залишила її закритою.

— Алекс…

— Не дивись на неї, — різко сказав він.

Звісно, я подивилася.

На пожовклій сторінці з'являлися слова.

Літера за літерою.

Ніби невидима рука писала їх просто на моїх очах.

«Ліана відчинила двері. Алекс увійшов до її квартири. Вона запитала, чому він повернувся».

Я перестала дихати.

Це були не просто слова.

Це було те, що відбувалося зараз.

Я відступила від дверей.

— Що це за чортівня?..

Алекс уже був поруч. Він вихопив книгу зі столу й різко перегорнув сторінку.

— Ні, — прошепотів він.

Його обличчя зблідло.

— Що? — я схопила його за зап'ястя. — Що там?!

Він спробував закрити книгу, але сторінки почали гортатися самі.

Одна.

Друга.

Третя.

Папір шелестів, хоча вікна були зачинені.

А потім книга зупинилася.

На сторінці, де чорнило ще не встигло висохнути, з'явилося нове речення.

«О 00:17 Ліана дізнається, хто насправді стоїть перед нею».

Я подивилася на годинник.

00:04.

Тринадцять хвилин.

— Що це означає? — запитала я.

Алекс не відповів.

— Алекс, подивися на мене!

Він повільно підняв голову.

— Я не знаю, що саме станеться о 00:17, — сказав він. — Але я знаю, що ця книга ніколи не пише нічого просто так.

— Ти вже бачив її раніше?

— Так.

— Коли?

Він відвів погляд.

І я зрозуміла, що зараз почую чергову брехню.

— Коли я ще був живий.

Мене наче вдарили.

— Що?

Алекс обережно поклав книгу на стіл.

— Ліано, є дещо, чого ти не знаєш про ту ніч, коли я зник.

— Ту ніч, коли ти помер?

Він здригнувся.

Ледь помітно.

Але я побачила.

— Так, — прошепотів він. — Ту ніч.

Я хотіла поставити сотню запитань. Хотіла кричати, плакати, вимагати відповідей.

Та раптом помітила дещо інше.

Його руки.

На правій долоні виднівся тонкий шрам, який тягнувся до зап'ястя.

Я знала цей шрам.

Пам'ятала, як він отримав його три роки тому, коли витягнув мене з розбитого вікна.

Того самого вечора, після якого його оголосили загиблим.

Я повільно торкнулася шраму.

— Це справді ти…

Алекс заплющив очі, і його пальці на мить накрили мої.

Його рука була теплою.

Живою.

— Я ніколи не хотів, щоб ти побачила мене знову за таких обставин, — сказав він.

Я підняла на нього погляд.

— А за яких обставин ти хотів би мене побачити?

Він довго мовчав.

Надто довго.

Потім тихо відповів:

— Коли б ти не пам'ятала, як я помер.

У кімнаті стало холодно.

Я відсмикнула руку.

— Що ти сказав?

Алекс зрозумів, що проговорився.

Він зробив крок до мене, але я відступила.

— Ні. Не підходь. Ти щойно сказав…

— Ліано, я поясню.

— Ти сказав, що я пам'ятала, як ти помер. Але я пам'ятаю лише те, що мені розповіли! Мені не дозволили навіть побачити тебе востаннє!

Він зблід ще сильніше.

І тоді я зрозуміла.

Він знав.

Знав, що я не пам'ятаю тієї ночі.

Знав, що мені щось приховали.

І знав набагато більше, ніж збирався розповісти.

На столі знову шелеснула сторінка.

Ми одночасно обернулися.

Книга була відкрита на останньому аркуші.