11 розділ

Після пар Олеся повернулася в гуртожиток. Як завжди, відчувала втому після довгого дня, але не поспішала відпочивати. Спочатку вирішила прийняти душ, а потім зробила легкий перекус — який складався з зеленого чаю та кількох канапок з авокадо. 

   Дівчина вирішила, що сьогодні хоче виглядати трохи інакше, ніж зазвичай. Це була її маленька відмова від звичних буднів. Вона зробила легкий макіяж: тонке підкреслення очей, ніжні рум'яна, які додавали свіжості, і легкий блиск для губ. Потім накрутила волосся на великі бігуді, щоб вийшли м'які локони.

   Якраз у цей момент, коли вона дивилася на себе в дзеркалі, прийшло повідомлення від Євгена. Вона підняла брови. Він був ще досі у своїй "загадковій" зоні, але вона відчувала, що він готовий розповісти більше, особливо сьогодні, коли все йшло по іншому сценарію.

   "Готова до зустрічі?"

   Вона посміхнулась, набираючи відповідь.

   "Так, майже. Чекаю на твої інструкції."

   Дівчина звернула увагу на те, як він швидко відповів:

   "Побачимось біля входу в гуртожиток"

   Задоволена своїм виглядом, Олеся вийшла з гуртожитка і одразу побачила його. Євген стояв біля своєї іномарки, спершись на капот, і ніби чекав саме її. Як тільки вона підійшла ближче, на мить все навколо зупинилося. Відчуття того, що цей момент існував тільки для них двох, відчувався майже магічним.

   — Привіт, — сказала Олеся, усміхаючись.

   Євген не відповів одразу, лише дивився на неї, ніби не міг відвести погляд. За мить, він все ж таки відкрив двері машини і, не промовивши слова, простягнув руку, допомагаючи їй сісти.

   Коли вони вже були в машині, по дорозі хлопець дістав великий букет червоних троянд, який лежав на задньому сидінні.

   — Це так, для настрою, — промовив він.

   Євген простягнув їй букет, і Олеся миттєво відчула, як запах червоних троянд заповнив простір навколо. Її ніс зловив насичений, майже трохи пряний аромат, що трошки нагадував ледь уловиму солодкість, яка водночас була свіжою і теплою. Це був запах, що неможливо було не помітити, і він ніби огортав її, змушуючи відчути щось важливе, глибоке. Кожна з червоних троянд мовчки говорила про одне — це були квіти, що даруються тій людині, яка важлива, яка подобається, для якої хочеться зробити щось більше. Олеся відчула, як це маленьке, але таке вагоме визнання дійсно припало їй до душі. Троянди стали своєрідним підтвердженням того, що цей вечір був не просто зустріччю, а чимось більшим, важливішим.

   — Дякую. — Сказала вона, злегка прийшови до тями, – Куди ми їдемо?

   Євген посміхнувся:

   — Побачиш.

   Через деякий час вони приїхали до ресторану. Це був один із тих закладів, де все ідеально – від інтер'єру до атмосфери. Їхній столик стояв біля великого панорамного вікна, з якого відкривався чудовий вид на нічний Київ. Вулиці були освітлені золотими вогнями, а вікна будівель відбивали світло, створюючи гармонійний міський пейзаж.

   — Тут прекрасно, — сказала Олеся, оглядаючи навколо.

   Євген посміхнувся і кивнув. Вони зробили замовлення.

   — Як пройшла твоя конференція? — запитала Олеся, не змінивши своєї уважної манери, але розуміючи, що сьогодні хоче почути більше, ніж зазвичай.

   Хлопець злегка нахилив голову.

   — Чесно, мені цікавіше зараз поговорити з тобою про дещо інше. Але якщо вже тобі цікаво, конференція пройшла непогано, багато нових ідей. — Він зробив паузу, ніби оцінюючи, наскільки важливо було зараз говорити саме про це.

   — Ти серйозно? 

   Його погляд став м’якшим.

   — Ну, це звучить трохи банально, але так, — відповів він, ледь піднявши плечі. — Все ж я приїхав не тільки заради роботи. Після кількох днів наукових обговорень я точно заслужив поговорити з тобою.

   — І що саме тобі цікаво дізнатися?

   Євген відкинувся на спинку стільця, дивлячись на неї.

   — Мені цікаво, чим ти живеш останнім часом, — сказав він, не відводячи погляду. — Що відбувається у твоєму світі, крім лекцій і практик.

   Олеся усміхнулася, відчуваючи, як розмова набирає легкості.

   — В основному, всі ці справи і ще кілька розмов з тобою, — пожартувала вона.

   — Я радий, що ти не забуваєш мене.

   Олеся подивилася на нього, трохи здивована його відвертістю.

   — Ну, ти завжди залишаєшся в моїх думках.

   Відповідь була щирою, і Євген, здається, це відчув, бо на його обличчі з'явилася легка усмішка.

   — А ти не думаєш, що іноді слова можуть сказати більше, ніж ми хочемо? — відповів він, поглядаючи на неї. — Але це не завжди погано.

   Олеся засміялася, відчуваючи, як між ними виникає знову той зв’язок, який майже не можна було пояснити словами.

   — Розкажи мені, чим ти насправді захоплюєшся.

   Вона не просто хотіла почути про його хобі, але й зрозуміти, що змушує Євгена залишати слід у цьому світі. ВІд цього, його погляд став трохи м'якшим, але все ще зберігав ту впертість, що була в ньому завжди.