7 розділ

Євген стояв біля вокзалу, втупившись у вогні далекого перону. Вечірня зустріч з Олесею крутилася в його голові, залишаючи після себе якесь дивне відчуття. Його переслідували її блакитні очі, її невпевненість, яка поєднувалася з упертістю. Це дратувало і водночас зачепило певну частину його чоловічої суті. Але зараз не час про це думати.

   На платформі вже чекала знайома компанія. Жадан стояв трохи осторонь, розмовляючи з кимось телефоном. Поруч із ним кілька іноземців, які брали участь у конференції, жваво обговорювали щось англійською. Лоліта, як завжди, була в центрі уваги — у яскравому пальт, з бездоганним макіяжем і телефоном у руках. Вона щось друкувала, іноді роздратовано зітхаючи.

   Євген підійшов до Жадана, і той, закінчивши розмову, простягнув йому пачку цигарок.

   — Маєш злегка втомлений вигляд, — усміхнувся Жадан.

   Євген закурив.

   — То як тобі твоя тема? — запитав Жадан, спираючись плечем о колону.

   — Серцево-судинні захворювання? — Євген насмішкувато всміхнувся. — Актуально. Якраз для мене.

   — Для тебе? — Олексій, доєднавшись до компанії, примружив очі. — У тебе ж серце залізне, Маланчук.

   Євген глянув на нього, нічого не відповівши, а сам Жадан, не очікуючи такої реакції – галасливо розсміявся, випустивши клуби диму.

   — А як вечір? Ти ж не просто так приїхав сюди в останній момент.

   — Не просто так, — ухильно відповів Євген.

   Жадан підняв брову, але не встиг нічого сказати — до них підійшла Лоліта.

   — Нудьгуєте? — вона сперлася на стіну, грайливо склавши руки на грудях.

   Євген мимоволі глянув на неї, після чого повернувся до цигарки.

   — Ви навіть не уявляєте, як мене дістали хейтери, — почала вона, закочуючи очі. — Уявляєш, Женю, пишуть, що я просто граю роль універського обличчя. Наче я не маю права бути в центрі уваги!

   — А ти не граєш? — байдуже кинув він, видихаючи дим.

   Лоліта миттєво зупинилася, її погляд став холоднішим.

   — Я працюю над собою, якщо ти про це. Я ж не можу дозволити собі бути… — вона глянула на нього значущо, — …як дехто.

   Євгену було відверто нецікаво слухати її жалі.

   — Ти занадто багато звертаєш увагу на думку інших, Лоло.

   — А ти занадто мало, Женю, — відрізала вона, ображено випрямивши спину.

   — І це дозволяє мені жити спокійніше, — він кинув недопалок і розчавив його ногою. — Пішли, потяг уже подають.

   Він першим розвернувся й пішов до платформи, залишивши Лоліту й Жадана позаду. Хлопець не хотів цього вечора чути ні про хейтерів, ні про статуси, ні про гру на публіку. Бо в голові знову з’являлися зовсім інші образи. Блакитні очі. Запах її парфумів. І голос, що звучав інакше, ніж у всіх цих людей.

   Євген зайняв своє місце біля вікна, закинувши рюкзак на верхню полицю. Він одразу ж дістав навушники, та включив музику, влаштовуючись зручніше. В ритмі спокійного інструменталу він переглядав нотатки на телефоні, періодично гортаючи презентацію, яку завтра мав представити на конференції. Потяг м'яко хитався, за вікном пробігали нічні пейзажі, а у вагоні панувала невимушена атмосфера. Хтось засинав, хтось ще тихо перемовлявся.

   — Євгене, друже, потрібна твоя допомога, — раптом почув він голос з іншого кінця купе.

   Двоє іноземців із паралельної групи, Луїс та Матіас, жестами покликали його до себе.

   — Ми маємо проблему, — сказав Луїс ламаною українською. — Наші слайди… половина англійською, половина українською, і це виглядає… хаотично?

   Євген зняв навушники, підійшов ближче й переглянув їхні матеріали.

— Вам потрібно уніфікувати текст, — пробурмотів він, швидко гортаючи слайди. — Виберіть одну мову. Українська виглядає правильно, але є кілька нюансів у формулюваннях.

   — Допоможеш? — Не без надії, запитав Матіас.

   Євген кивнув. 

   Наступну годину він провів, допомагаючи їм виправити текст та адаптувати термінологію. Час швидко промайнув, і ось вони вже наближалися до пункту призначення. Ранкове сонце стрімко підіймалося над горизонтом, коли потяг нарешті прибув до Івано-Франківська. Перше, що відчув Євген, коли вийшов на перон, — це свіже повітря з легким ароматом кави, який доносився з численних кав’ярень поблизу вокзалу. Місто ще тільки прокидалося, але на вулицях уже вирувало життя: трамваї дзвеніли рейками, а люди поспішали у своїх справах.

   Вокзал зустрів їх широким майданом, де одразу привертав увагу пам’ятник із бронзовою фігурою, а за ним розгорталася стара архітектура міста. Будівлі з черепичними дахами, вузькі вулички та бруківка створювали атмосферу європейського затишку.

   — Ну що, кава? — запитав Жадан, потираючи руки від ранкового холоду.

   — Без цього ніяк, — погодився Євген.

   Група студентів одразу рушила до прилавків із гарячими напоями та перекусами, що розташувалися неподалік вокзалу. Тут усе було просто й затишно: аромат свіжої випічки змішувалися з запахом обсмажених зерен, продавці швидко видавали замовлення, а люди в черзі обговорювали свої маршрути та плани на день.

   Розмови точилися навколо навчання, майбутніх конференцій і можливостей стажування за кордоном. Хтось поділився власним досвідом, хтось цікавився деталями.

   — Чув, цього року найкращих студентів можуть взяти на коротку практику в Німеччину? — заговорив один із хлопців, звертаючись до Жадана.

   — Так, але конкурс буде серйозний, — відповів той.

   — Євгене, а ти плануєш подавати заявку? — раптом запитала одна з дівчат.

   — Подивимося, — відмахнувся він, беручи каву.

   Лола, як завжди, була зайнята контентом. Її телефон не переставав працювати: відео, селфі, історії в Instagram. Вона показувала, як вони щойно приїхали, демонструвала красиві ракурси міста, навіть зафіксувала момент, коли всі брали каву.

   — Євгене, давай фото! — весело гукнула вона.

   Він не встиг відповісти, як Лола вже опинилася поруч, включивши фронтальну камеру. Вона вибрала вигідний ракурс, нахилилася ближче і зловила момент, коли Євген недбало потягнувся за кавою.