5 розділ

Олеся перевела погляд на своє відображення в дзеркалі, відчуваючи, як щось всередині змішалося в дивному, суперечливому коктейлі думок. Майже дійшла згоди з собою, що не стане піддаватись впливу Євгена і його наполегливим натякам, проте жодне слово в її голові, не звучало переконливо. У той час як, його голос лунав у її пам’яті, змушуючи повторно пройти через усі ті емоції які тримали її в полоні останні кілька днів. Занадто часто вона ловила себе на тому, що кожен його рух, кожне слово залишали в ній відбиток.

   Її пальці торкнулись тканини найпростішої куртки. Олеся намагалася придати своєму вигляду - спокою та охайності, але навіть дзеркало не могло приховати легкого хвилювання в очах.

   Вона зробила вдих. Крок. Повторила.

   Таким чином, вискочивши на вулицю, дівчина одразу ж відчула, як холодний вітер поколював шкіру, змушуючи її загорнутися в куртку. Нічний Київ був майже безлюдним, лише поодинокі силуети снували тротуарами.

   Євген стояв під світлом ліхтаря — високий, з ледь помітною усмішкою на вустах. Не схвильований, скоріше - як завжди, упевнений в собі. Одна рука в кишені, друга – недбало зігнута в лікті, ніби він чогось очікував.

   — Доброго вечора, блакитноока панна.

   Голос був оксамитовий, з легким відтінком іронії і… веселощів?

   — Привіт, — відповіла вона, трохи нервово.

   Євген помітив це. Його реакція, спершу перехопила грайливість, перетворившись на уважність. 

   — Не замерзла?

   Вона похитала головою, хоча в руках відчувала певне тремтіння. Євген зітхнув, ніби навіть зрадів її брехні. Поклав руку їй на плечі, обгорнувши теплом. Олеся від несподіванки, злегка здивувалася, але не відсахнулася. Не хотіла, мабуть. В цьому жесті було щось дотошно-приємне. 

   — Дякую, — пробурмотіла вона так тихо, що не була впевнена, чи він почув.

   Вони йшли парком, де вітер шелестів останнім осіннім листям. Ліхтарі відкидали довгі тіні на доріжку, а десь неподалік потріскувало гілля дерев. Якщо коротко - галаслива тиша. 

   — Якщо ти хотів просто подивитися на мене — можна було обійтися без зустрічі, — кинула вона, глянувши на нього з-під вій.

   — Справді так вважаєш? — Євген усміхнувся кутиками губ. — Я не з тих, хто витрачає час на “просто так”. 

   Олеся скривилася.

   — Тоді може розповіси мені, навіщо це все?

   Він зупинився біля невеликої кав’ярні в парку й озирнувся на неї. 

   — Давай зігріємо тебе, а потім, може, я відповім.

   Євген без зайвих слів купив їй гарячий шоколад, а собі — чорну каву. Вони сіли на дерев’яну лавку під ліхтарем, і Олеся вдячно обхопила руками теплий напій.

   — Отже? — вона підняла на нього погляд.

   — Що?

   — Навіщо я тобі?

   Хлопець мовчки втупився на неї. Від цього погляду її пальці мимоволі сильніше стиснули стаканчик.

   — Чому ти так поспішаєш отримати відповідь? — нарешті промовив він.

   Олеся задумалася. Справді... Чому?

   — Бо я не люблю загадки. –Було першим, що прийшло їй в голову. 

   Він засміявся.

   — А мені здається, що ти саме ними живеш. 

   Дівчина нахмурилася.

   — Ти що, психолог?

   — Ні, просто добре бачу людей.

   Хлопець легенько постукав пальцями по своєму стакану. Ця дія не лишилась без її уваги. 

   — І що ти бачиш?

   Він нахилився ближче.

   — Бачу дівчину, яка лише робить вигляд, що їй усе байдуже, але насправді їй страшно від того, що відбувається між нами.

   Вона ледь знову, не затримала подих. Втриматись було важко, усе це - було в новинку. 

   — Нахаба.

   — Ти ж знала, з ким зустрічаєшся.

   Олеся закусила губу, не знаючи, що відповісти. Зробила вона це зі старої звички, чи від його присутності, здається знав лише сам чорт. Проте навіть ця її невеличка дія, не полишила уваги хлопця.  

   Минули хвилини, перш ніж вона знову заговорила.

   — Ти завжди такий?

   — Який?

   — Такий... самовпевнений.

   Євген усміхнувся і легенько торкнувся кінчиками пальців її зап’ястка. 

   — А якщо я скажу, що це не так, коли я з тобою? 

   — Це правда?

   Він не відповів одразу, лише поглянув на неї так, неначе бачив її наскрізь. Той самий погляд на чорно-білій світлині з загадковим підписом, який привів їх сюди. 

   — Ти хочеш, щоб я був чесним?

   — Авжеж. – Швиденько погодилась блакитноока. 

   Тепер вже, – він на секунду затримав подих.

   — Тоді давай так: Ти інакша, і це дратує мене більше, ніж я міг собі уявити. 

   Олеся відчула, як її серце підскочило. Вона хотіла щось сказати, але в цей момент вітер зірвав капюшон з її плечей. Євген, не відводячи погляду, нахилився ближче і повільно поправив її волосся, ніби даючи їй час відчути цю мить.

   — І що ж у мені такого особливого? — прошепотіла вона.

   Його губи ледь помітно сіпнулися в посмішці, але в голосі відчувалась дивна та власна йому серйозність: 

   — Це я й намагаюся зрозуміти. Але що більше дізнаюся — то все менше можу контролювати себе.

   Його слова зависли між ними, ніби запрошення до чогось більшого. Але чи була вона готова зробити цей крок?

   Замість роздумів, Олеся скорше злякалася і перебила їх обох, зробивши ще один ковток гарячого шоколаду. Напій був солодким, теплим, але саме в цей момент - він не міг навіть контрастувати з тим, що вже палало всередині.

   Євген мовчки дивився на неї, і цей його погляд був таким уважним, що вона відчула, як її щоки злегка порожевіли. Звісно ж, скинула це на холод. 

   — Що? — запитала вона, злегка насупившись.

   Хлопець не відповів, проте нахилився ближче, і кінчиками пальців витер щось із її губ.

   — Шоколад, — пояснив він, коли їхні погляди знову зустрілися.

   Від його легкого дотику, вона подумала, що зараз вони… Він теж цього хотів. Вона це бачила і відчувала усім своїм тілом.