4 розділ

Олеся стояла, скажено ковтаючи повітря. Її серце забилося швидше, після короткого доторку з Євгеном. Все, що сталося в спортзалі, було як химерний сон, проте емоції не полишили її. Вона відчула, як кожна клітинка її тіла тремтить, а думки знову захоплюють розум. Дівчина дивилася йому в спину, вдивляючись у складки м'язів, що підтягувались при кожному його русі. Те що заставляло її так реагувати на нього, було чимось природнім і водночас… чарівним? Це просто цікавість, чи, може, щось більше?
Відчуття було настільки потужним, що дівчина не стримала бажання підійти до хлопця. На початку, нервово посміхнулась, проте потім відчула, як щось змінилося у її тілі. Євген обернувся, і її погляд зустрівся з його карими очима. Він був на відстані лише кількох кроків. Олеся зробила паузу, відчуваючи, як її серце знову втрачає стабільний ритм.
— Ти... — почала вона, але її голос затих. Щось змусило її запитання залишитись без продовження. Як вона може запитати про це? Чому він мав такий вплив на неї?
Хлопець наблизився на доволі ризиковану відстань. Його присутність стала настільки сильною, що бідолашна ледь відчувала зв'язок з власними ногами. Вона ковтнула, намагаючись відновити рівновагу, але водночас не могла відірвати погляду.
— Чого ти хочеш від мене? — вимовила вона пошепки, відчуваючи, як її шкіра горить від цієї близькості.
Євген посміхнувся. Це була не та самовпевнена посмішка, яку вона звикла бачити. Цього разу її обличчя здавалося відображенням його власних сумнівів. Ще кілька миттєвостей, хлопець залишався мовчазним, допоки не наблизився так близько, що дівчина могла відчути тепло його подиху на власній шкірі. Її серце вкотре забилося несамовито, а думки змішалися в одну массу. Олеся була впевнена, що наступним кроком буде поцілунок.
Проте, замість того щоб поцілувати її, хлопець - хрипким і тихим голосом, прошепотів їй на вухо:
— Якби ти знала, як це - втрачати розсудок, при першому погляді на тебе…

Слова, сказані так близько, змусили її здригнутися. Шкіра палала від почуттів. Що це все означає?
Євген крокнув назад, залишаючи її в повній тиші. На мить - забувши як дихати, Олеся все ж таки, спробувала прийти до тями.
— Може, наступного разу, ти все зрозумієш, — промовив він, і його слова відлунювали в її голові, коли хлопець віддалявся, залишаючи її серце вести баталії з останніми краплями розсудку в голові.
Дівчина не могла сказати, чи це просто гра, чи щось більше. Проте одне було зрозуміло — цей чоловік не дасть їй спокою так просто. І здається, вона ще не готова була відпустити його.
Свій вихідний Олеся провела, загорнувшись у ковдру, намагаючись упоратися з думками. Усе ще пам’ятала відчуття його теплого подиху.  Хрипкий голос біля вуха. Вона була переконана, що він тягнувся її поцілувати, проте в результаті - той лише залишив її в полоні власних думок.
Ні, вона не буде про це думати. Це просто його гра. Проте його останні слова?
Олеся перевела подих і, не витримавши, відкрила сторінку університету. Логічно, його там точно відмічали. Декілька хвилин пошуку — і ось він. Маланчук Євген Віталійович.
Відкрита сторінка. 70 тисяч підписників.
Вона скептично звела брови: "Оце-так популярність."

Відкрила профіль: численні професійні фото; у костюмах, медичному халаті, спортивному одязі. Бездоганна постава, впевнений погляд, ідеальна композиція кадру. Не просто студент-медик, а справжня модель.
Проте увагу її, привернуло зовсім інше — під кожним постом були глибокі цитати.

"Свобода починається там, де закінчується страх."
"Ризикни — або пошкодуєш."
"Кожен вибір має наслідки."
Олеся хмикнула і, злегка саркастично посміхнулась: "Глибока натура, га?"
Вона гортала сторінку, розглядаючи фото, поки її пальці не завмерли на останньому пості.
Чорно-білий кадр.
Євген стояв біля вікна, в напівтемряві. Здається мав задумливий погляд. Очі дивилися прямо в об’єктив — неначе... наскрізь. У погляді було щось невловиме, щось, що змусило Олесю відчути дивний холодок уздовж хребта.
В додаток до самої світлини, підпис під фото мав ще більш потужніший ефект, аніж усе зверху перечислене:
"Відповідь ближче ніж здається."
Вона затримала дихання.
“Це збіг? – параноїдально та миттєво пролунало в її голові, – Він навіть не знає, що я гортаю його профіль.” Але в голові все ж таки закрутилась ціла буря запитань.
Олеся нервово провела пальцем по екрану. Її увага зачепилася за коментарі — сотні повідомлень від підписників.
"Євгене, що це означає?" – Від невідомої персони.
"Відповідь на що?" – Закохане дівчисько.
"Такий загадковий, як завжди." – Чергова краля в списку.
"Це стосується когось конкретного?" – Без коментарів.
Її пальці завмерли.
Олеся ще раз, знервовано перечитала підпис під фото. "Відповідь ближче, ніж здається."
Вона все продовжувала повертатись очима до підпису, та пошепки повторювати що це лише збіг. Переконувала себе в тому, що Євген аж ні в якому разі, не міг здогадатись що вона полізе на його сторінку і догортає до самісінького кінця, де власне і зберігалася ця світлина.
Тим не менш - її серце однаково пропустило удар.
Вона нервово провела пальцем по екрану, перегортаючи вниз. Щось у цьому фото її зачепило, змусило затримати подих. Пальці самі собою зависли над кнопкою "вподобання", і...
Клац. Лайк.
Олеся з різким видихом, вискочила з ковдри, немов щойно зрозуміла що скоїла криваве вбивство четвертої ступені. Її зрачки розширилися, а пальці в паніці змахнули вподобання назад.
“Все. Спокійно. Він. не. помітить. Стільки людей лайкають його фото, він навіть не зверне уваги…”
Проте з відомої нам причини, її пальці раптом заклякли від крижаного холоду, коли серце відчайдушно виривалося з грудей.
Вона одним махом вимкнула телефон і відкинула подалі, загорнувшись у ковдру, немов це могло якось посприяти порятунку від її власної необачності.
"От же дурепа!" – завила вона.
З кілька хвилин, Олеся просто лежала, вдивляючись у стелю, намагаючись витіснити всі думки про Євгена. Щось змусило її знову потягнутися до телефону. Екран засвітився.
Від сповіщень пересохло в горлі:
"Вашу історію переглянув: @dr.yevhen_malanchuk" Олеся завмерла.
“Шляк би трафив цього пацюка!” – вилаялась вона.
Вона майже ніколи не викладала нічого, як це робила решта дівчат, та й навіть хлопців. Проте – вранці, перед тим як загорнутись в ковдру і займатися самокопанням, виклала фото своєї книги і чашки кави. Нічого особливого!
Але він переглянув.
Її серце шалено застукало в грудях.
“Це ж просто випадковість, правда?”
Щось їй підказувало — Євген випадковостей не допускає.
@dr.yevhen_malanchuk відповів на вашу історію:
"Гарний вибір. Доволі цікава книга." – І додав, – “Знаєш - Американський режисер Джон Уотерс якось сказав: “Якщо ви приходите до жінки додому, а в неї нема жодної книги - не варто займатись з нею сексом”. 
Олеся завмерла, читаючи повідомлення кілька разів.
Він відповів.
Її серце відгукнулося прискореним ритмом. Вона знала, що може просто проігнорувати — зробити вигляд, що не бачила, що їй байдуже.
Але вони обидва точно знали, що це було не так.
Її пальці автоматично набрали відповідь:
— Тобі теж подобається?
Вона затримала подих, в очікуванні отримати відповідь. Декілька секунд тиші - розтягнулися у цілу вічність.
Три крапки замиготіли на екрані.
— Так, читав її пару років тому. Автор добре передає емоції, особливо моменти боротьби з собою.
Вона здивовано звела брови.
— Не очікувала, що тобі цікава подібна література.
— А що ти очікувала?
— Щось більш... не знаю... просте?
— Тобто ти вважаєш, що я не здатний оцінити щось глибоке?
Олеся задумалася. Він ніби по дружньому знущався, але його тон здався їй щирим.
— Просто дивує. Яка твоя улюблена книга?
— Їх в списку багато, проте якщо обирати, то «Сила моменту зараз».
Олеся нахмурилася.
— Філософія?
— А що? Невже тобі насправді так важко повірити в різноманіття моїх смаків?
Вона закусила губу, відчуваючи, як її думки ще більше плутались у величезний клубок.
— Можливо, ти злегка інший, аніж здаєшся на вигляд.
— Ти навіть не уявляєш, наскільки.
Її пальці вкотре завмерли над клавіатурою. Здавалося ця розмова перетворювалась на надто особисту, та перш ніж вона змогла відповісти, нове повідомлення її опередило:
— До речі. В тебе вихідний? Не бачив тебе у спортзалі.
Олеся здригнулася. Він помітив.
— Так, вирішила перепочити. Здається перенапружилася, проте щойно полежала, стала краще почуватись.
— Правильно. Але якщо вже відпочиваєш, може, прогуляємось?
Її серце зробило кульбіт.
Вона вже хотіла надрукувати відмову, бо ідея була небезпечною. Але пальці зависли над екраном. Чому вона знову так реагує?
Замість того, щоб одразу відмовитися, Олеся повільно зсунула ковдру й поставила ноги на підлогу. Подивилася у дзеркало. Її волосся було трохи розпатланим, на обличчі ледь помітна втома після цілого дня бездіяльності.
“Якщо він так чи інакше не дає мені спокою... Чому б не дати цьому шанс?”
Вона збентежилась, але все ж таки покірно зітхнула й, набираючи повідомлення, відчула, як всередині знову з’являється незрозуміле хвилювання.
— Гаразд. Але ненадовго.