Розділ 40 — Епілог. Настя тримає свою першу паперову книгу

У кімнаті стояла тиша — та рідкісна, затишна тиша, що з’являється тільки пізно ввечері, коли місто за вікном нарешті засинає. Настя сиділа на підлозі, загорнувшись у м’яку ковдру, і перед нею лежала коробка, яку вона боялася відкривати від ранку.

У коробці була її перша книга.

Паперова. Справжня.
З її ім’ям на обкладинці.

Пальці тремтіли, коли вона обережно розірвала скотч. Серце билося швидше, ніж у день презентації, швидше, ніж коли вона вперше дізналася, що її беруть у видавництво.

Цей момент був… іншим.

Особистим.

Настя підняла книжку.
Вона була трохи важча, ніж вона уявляла. Обкладинка тепла від лампи. Сторінки білі, з легким запахом друкарської фарби. Вона повільно погладила пальцями своє ім’я — так, ніби боялася, що воно щезне.

— Ти справжня… — прошепотіла.

У горлі з’явився клубок.
Усе, через що вона пройшла.
Усі ночі, коли вона писала, замість того щоб плакати.
Усі дні, коли сумнівалася, чи вистачить сил дописати цю історію.
Усі моменти, коли люди не вірили в неї, а їй доводилося вірити самій.

Ось результат.

Книга.
Жива.
Її.

Настя притулила її до грудей.
І на секунду здалося, що весь світ зупинився й слухає її серце.

Двері тихо відчинилися.

— Можна? — Артем просунув голову в кімнату, усміхаючись так, ніби знав відповідь заздалегідь. — Я чув, у нас тут маленьке свято без мене.

Вона підняла очі й ледь усміхнулась.

— Артем… — Настя показала йому книгу, ніби дитина, яка вперше показує батькові свій малюнок. — Вона… вона справжня.

Він підійшов, сів поруч, притулився плечем.
У його погляді не було ревнощів, не було жалю.
Була гордість. Тепла, справжня, щира.

— Дай, — він простягнув руку.

Настя поклала книгу йому в долоню.

Артем відкрив її на першій сторінці, прочитав присвяту й закрив на мить очі.

“Тим, хто вірив у мене, навіть тоді, коли я падала.”

— Ти… не уявляєш, як це для мене, — тихо сказав він. — Знати, що ти вибрала стати собою. Не втекти, не заховатися… а створити щось таке. Живе. Твоє.

Їй хотілося відповісти, але вона лише сплела пальці з його.
Мовчання стало їхньою мовою.

— А хочеш знати, коли я зрозумів, що ти змінилась? — Артем нахилив голову.

— Коли? — Настя усміхнулась.

— Того дня на презентації.
Коли ти стояла на сцені, я зрозумів — ти більше не тікаєш.
Ти йдеш вперед.
І я… хочу йти поруч, якщо ти дозволиш.

Настя завмерла.

— Артем… Я…

— Не поспішай, — він м’яко зупинив її слова. — Я не прошу зараз відповідей. У тебе цілий новий шлях попереду. Просто знай: я поруч. Я не заберу в тебе свободу. Не заберу мрії. І не стану тінню, як деякі…

Він не договорив. І не треба було. Вона вже все зрозуміла.

Настя знову взяла свою книгу в руки.
Артем обійняв її ззаду, поклавши підборіддя на її плече.
Вони сиділи так у напівтемряві, дивлячись на сторінки.

І в цю мить Настя зрозуміла:
вона не просто написала книгу.

Вона написала себе.

Нову.
Сильнішу.
Ту, що вижила серед бурі й стала автором власного життя.

Ніч за вікном світилася тихим місяцем.
Світ уперше за довгий час здавався спокійним.

Настя відклала книгу, взяла Артема за руку й сказала:

— Якщо я напишу другу… ти теж будеш поруч?

— Якщо ти дозволиш… — він ледь торкнувся губами її скроні, — я хочу бути поруч у всіх твоїх розділах.

Вона всміхнулася — по-справжньому, легко, тепло.

— Тоді… до другого тому.

Артем засміявся.

— До другого тому, авторко.

І в ту ніч Настя заснула, тримаючи поруч дві речі:
свою книгу…
і людину, яка стала її домашнім спокоєм.

Це був не фінал.

Це був початок.