Розділ 39 — Назар приходить на презентацію

Презентація Настиної книги була майже святом.
Світлом.
Тим світлом, якого їй так довго бракувало.

Люди заходили в залу з квітами, з усмішками, з теплом.
Прожектори м’яко падали на сцену, відблискуючи на постері з обкладинкою: “Біль, що навчив дихати”.
Її ім’я під ним — уперше велике, справжнє, заслужене.

Анастасія стояла за кулісами, стискаючи в руках тоненькі картки з промовою, хоча знала її напам’ять. Долоні трохи тремтіли. Це був її день.
Її перемога.
Її голос, який нарешті почули.

— Гей, ти готова? — Артем тихенько торкнув її плеча.
Він був поруч, як завжди. Спокійний, теплий, той, хто тримає її на землі, коли серце хоче впасти.

— Мабуть, так… — усміхнулась вона йому. — Ти ж лишишся тут?

— Я нікуди не піду, — він відповів так впевнено, ніби сказав щось більше, ніж просто слова.

І тут…
Двері в кінці залу відчутно скрипнули.

Артем обернувся першим.
Потім Настя.

І світ, такий урочистий, такий красивий, ніби різко зупинився.

Назар стояв у проході.
Сорочка пом'ята, погляд виснажений, трохи зламаний — такий, якого вона не бачила давно.
Він не був сюди запрошений.
Не мав права бути тут.
Але прийшов.

Настя відчула різкий поштовх у грудях — суміш болю, страху, колишньої ніжності, гніву й чогось нереально давнього, як привид, який вирішив повернутися саме зараз.

Артем стиснув щелепу.

— Я з ним поговорю, — тихо сказав він, роблячи крок уперед.

— Не треба, — Настя схопила його за руку.
Її голос був тихим, але твердим.
Вперше за довгий час — твердим.

Назар підійшов повільно, ніби боявся злякати світло в її очах.
Але воно не згасло — просто стало холоднішим.

— Привіт… — тихо видавив він.

— Навіщо ти прийшов? — її слова були рівні. Ні кричущі, ні добрі. Просто чесні.

Назар зітхнув так, ніби збирався сто років.

— Бо мав. Бо це важливий день… і… — він запнувся. — І бо це день, у який я більше не можу брехати. Ні тобі, ні собі. Я хотів побачити, як ти стоїш тут, перед усіма. Як ти справляєшся. Як ти… жива.

Настя відчула, як щось всередині різко стиснулося.

— Я не знала, чи маю право приходити, — продовжив він. — Але подумав, що мушу хоча б спробувати. Хоча б раз не втекти.

Артем позаду напружився так, що вона майже почула, як він стримує себе.

— Назаре, — вона підібрала слова обережно. — Ти з’явився тоді, коли я нарешті навчилася стояти без тебе.

— Я бачу… — він кивнув. — І це найкраще, що я міг сьогодні побачити.

Він хотів додати ще щось — але замість цього просто витягнув із кишені маленьку, неідеальну, пом’яту листівку.

— Це… для тебе.
Не як “поверни мене”. Не як “пробач”.
Просто…
“Дякую, що вижила”.

Настя завмерла.

Артем затиснув кулаки.

Назар підняв погляд — і в ньому не було вимоги, надії, претензії.
Лише смирення.
І біль. Глибокий, справжній, людський.

— Я знаю, що втратив тебе, — Нарешті він сказав це вголос. — І, чесно… я не прийшов за другим шансом. Не сьогодні. Не зараз. Я прийшов, бо маю прийняти те, що ти стала сильнішою без мене. І… хотів побачити цю силу своїми очима.

Настя дивилася на нього довго.
У ній змішалось усе: старі рани, нові шрами, маленькі залишки колишнього тепла — і дуже велика, нова, справжня повага до себе.

— Дякую, що прийшов, — сказала вона нарешті. — Але моя історія вже не про тебе.

Ці слова не були жорстокими.
Вони були правдою.
І Назар прийняв її.

Він кивнув — і в цьому кивку було стільки болю й покори, що навіть Артем на секунду відпустив злість.

— Тоді я піду, — тихо сказав Назар.
— Можеш залишитися, — відповіла Настя. — Якщо хочеш побачити, як виглядає мій новий шлях.

Він усміхнувся — вперше за багато місяців щиро.

— Я… хочу.
Ти заслужила це світло.

І він пройшов у зал, став у самому кінці, непомітно, скромно.
Не забираючи простір.
Не претендуючи на місце, яке колись було його.

Коли Настя вийшла на сцену і зал вибухнув оплесками, Назар стояв позаду, тихий, маленький, але присутній — як людина, яка нарешті відпустила і себе, і її.

А Артем дивився на Настю з переднього ряду.
І в його погляді було інше: не провина, не втрата — а гордість.
І щось, що тільки починало народжуватися.

Але це — вже інша історія.

Коли Настя завершила свою промову, світло в залі приглушили, залишивши на сцені тепле сяйво. Люди аплодували довго — занадто довго, щоб це було просто ввічливістю. Вони справді відчули її історію. Відчули її голос. Її силу.

Але серед десятків облич вона шукала лише одне.

І знайшла.

Назар стояв у самому кінці, притримуючи листівку в руках, ніби боявся її загубити. Коли їхні погляди зустрілися, він не усміхнувся — просто ледь кивнув.
Так, як люди кивають тим, кому більше не можуть наблизитись, але досі зберігають повагу.

Настя вдихнула.
Це був важкий, але правильний момент.

Після презентації зал гуділо як вулик. Люди підходили, фотографувалися, брали автографи, говорили компліменти, задавали питання.

Артем увесь час був поруч — тримав її пальці, підтримував спиною, підносив воду, коли голос уже хрипів.

— Ти неймовірна, ти це знаєш? — прошепотів він, коли хвилина видалася тихішою.

— Я старалась, — тихо відповіла Настя.

Вона вже була змучена, але в очах горіло те саме нове світло — світло людини, яка вийшла з власного болю сильнішою.

І саме в цей момент Назар підійшов ближче.
Не надто.
На відстані трьох кроків — рівно настільки, щоб не вторгатись у її простір.

— Настю? — він спитав обережно, ніби боявся зламати повітря між ними. — Можна… на хвилину?

Артем одразу напружився — плечі підвелися, пальці стиснулися.
Він трохи нахилив голову до Насті:

— Якщо не хочеш, я скажу, що ти зайнята.

Настя подивилася на Назара довго.
У його очах більше не було вимоги. Не було "поверни".
Була тільки чесність і трохи втоми.