Розділ 38 — Артем дізнається все

Артем дізнався не одразу. Не випадково. Не з пліток і не з чиїхось стогонів про “отаких дівчат”.
Він дізнався тоді, коли вже не міг не дізнатися — коли правда стала важчою за мовчання.

Спершу він просто помітив зміни: Настя стала тихішою, ніби зменшилась у світі, який раніше освітлювала сама. Вона ні з ким не сміялась як раніше, не жартувала до сліз, не сперечалась через дрібниці. Ходила, мов тінь, акуратна, красива тінь.
Але тінь.

Він знав її занадто давно, щоб не бачити цього.

— Настю… — якось він зупинив її після репетиції. — Ти щось приховуєш.

— Ні, все нормально, — так тихо, що він ледь почув.

— Брехня, — відповів він, навіть не підвищуючи голос. — Я тебе знаю.

І вона… мовчала.
І той її погляд… Господи, він вбивав повільніше, ніж будь-які слова.

Але Артем був терплячим. Він чекав. Він не тиснув. Бо так його навчило життя: люди відкриваються, коли відчувають безпеку, а не коли їх змушують.

Правда прийшла неочікувано.
Ввечері, коли він випадково почув розмову Назара з Владиком у холі офісу.

— Ти думаєш, я можу просто забути? — голос Назара зривався. — Я сам усе зіпсував… Я довів її до того стану. Я не хотів… Я тоді сам був поламаний…

— Назар, — спокійно сказав Владик. — Ти маєш хоч раз не брехати собі. Ти її втратив. І якщо справді хочеш виправити — почни з того, що скажи правду всім, кому потрібно.

— Артему теж? — тихий, винний.

— Йому — в першу чергу.

Артем стояв позаду колони.
І не слухав — проживав.

Пазл склався за кілька секунд.
Усі її відмовки, зникання, тихі вечори, незрозумілий біль в очах…
Він зрозумів усе.

Коли Назар пішов, Артем вийшов з-за колони так повільно, ніби боявся, що дихання зруйнує останні уламки довіри в цьому світі.

— То це ти? — спитав він тихо.

Назар застиг.
— Артем… Я… Це не так просто…

— Звісно. Брехня ніколи не проста, — Артем не кричав. Йому навіть не потрібно було. Його тиша била сильніше. — Що ти зробив Насті?

Назар різко відвів погляд.
І тоді Артем зрозумів: усе, що він чув у розмові — правда.

— Я… — Назар нарешті заговорив, але голос тремтів. — Я був дурнем. І боягузом. І… зруйнував її. Я зник, коли вона найбільше мене потребувала. І зробив це ще раз, коли вона вже не змогла витримати.

Артем стояв, притиснувши пальці до чола.
Він хотів ударити. Хотів крикнути. Хотів хоч щось, що могло б зменшити той вогонь у грудях.

Але не зробив.

— Ти навіть не уявляєш, що вона пережила, — прошепотів Артем. — Я бачив, Назар. Я бачив, як вона намагалася залишатися сильною. Для всіх. Навіть коли ламалася всередині. І причина — ти.

— Я знаю… — тихо.

— Ти не знаєш! — вперше Артем підвищив голос. — Бо якщо б знав, ти б не прийшов сюди, не говорив про “другий шанс”. Я був поруч, коли вона плакала, коли казала, що не варта любові, коли не могла вийти з дому, бо її трясло! І ти кажеш, що “поламаний”? Вона — та, кого ти поламав!

Тиша.
Та, яку не витримає жоден чоловік.

— Я… хочу все виправити, — нарешті прошепотів Назар. — Я готовий. Справді…

Артем підняв очі.
Вони не були злими.
Вони були болючими.

— І що ти хочеш? Щоб я благословив тебе на нове коло пекла?
Навіть якщо вона пробачить… я не знаю, чи зможу я пробачити тебе за той час, коли вона вибиралась сама.

Назар ковтнув повітря, наче тонув.

— Артеме… я люблю її.

— А я… — Артем затих на секунду. — А я беруже її. Розумієш різницю?

Назар опустив голову.

І це був вирок.

Коли Артем повернувся додому, він не міг заснути.
В голові було одне: “Сказати їй? Чи промовчати?”

Він знав: правда болітиме.
Але мовчання — вб’є.

Наступного ранку він написав коротке повідомлення:

“Мені треба з тобою поговорити. Про Назара. Я знаю все.”

І натиснув “надіслати”, розуміючи, що після цієї розмови зміниться все — і в її житті, і в його.

Бо вперше за весь час він дізнався правду.
І вона була важчою, ніж будь-яка любовна історія, яку хтось колись переживав.