Розділ 37 — Настина книга виходить у друк

У приміщенні старої книгарні пахло деревом, кавою та сторінками, які пережили не одне життя. Сонячні промені пробивалися крізь великі вікна й лягали золотими доріжками на полиці. Настя стояла посеред цього тихого світу, тримаючи в руках пакет із видавництва — ще теплий, ніби дихав чимось новим.

Серце калатало так сильно, що вона боялася — продавець почує.

— Ви щось шукаєте? — лагідно запитала літня жінка за прилавком.

— Так… — Настя ковтнула. — Мабуть… себе.

Продавчиня усміхнулася так, ніби вже все зрозуміла.

Настя підійшла до полиці з новинками. Руки тремтіли.
Вона розірвала пакет.

І побачила її.

Книгу. Свою книгу.
Ту, яку писала ночами, з нервами, зі сльозами, з радістю, з вірою, яку не мав ніхто, крім неї.

Вона повільно діставала її, ніби боялася зіпсувати.
Обкладинка була красиво матова, ніжна на дотик, із тими самими кольорами, які Настя обрала на макеті — відтінками теплого персика та ранкового світла.

Вона притиснула книгу до грудей. Тихо. Обережно.
Наче дитину.

Сльози виступили самі. Не від смутку — від полегшення, гордості, щастя, яке неможливо вмістити.

— Мені можна поставити її на полицю? — запитала вона в продавчині, голос ледь не зривався.

Жінка м’яко кивнула:
— Не просто можна. Це — честь.

Настя стала навшпиньки й поставила книгу між романтичними новинками, поруч із авторами, на яких колись рівнялася.
У голові промайнуло: Вони стоять поруч. Я стою поруч із ними.

В один момент вона відчула щось більше, ніж просто успіх.
Вона відчула, що стала собою.

Телефон загорівся.
Назар: «Ти вільна? Хочу побачити тебе. Є важлива новина.»

Вона довго дивилася на екран.
Потім знову на свою книгу на полиці.
Усміхнулася. Справжньо — так, що аж щоки заболіло.

«І в мене є важлива новина», написала вона у відповідь.
«Дуже важлива.»

Вона ще раз оглянула маленький всесвіт навколо себе: книги, світло, тиша, запах паперу, золотий пил у повітрі.
Це був її момент.

Настя вийшла з книгарні, тримаючи примірник у руках, ніби скарб.

Я більше не просто мрію. Я живу свою мрію, — подумала вона.

І вперше за довгий час не злякалася того, що буде далі.

Настя вийшла з книгарні, тримаючи примірник так міцно, ніби світ готовий був вирвати його з рук. Надвечірнє повітря було тепле, ніжне, обволікало плечі, ніби хтось накинув на неї м’яку ковдру.

На вулиці вже спалахували ліхтарі. Місяць виринав повільно, неначе горається з ніччю у схованки.
Назар написав, що хоче побачити її сьогодні.
Її дрібно тіпнуло — від хвилювання чи радості, вона вже не розрізняла.

Він написав адресу: невелика набережна біля парку.

Настя пішла туди швидко, але серце бігло значно швидше від ніг.

Коли вона прийшла, вечір уже перетворився на ніч. Над річкою висіли гірлянди світла, ліхтарики миготіли між квітучими гілками сакури, а під деревами горіли маленькі свічки.
Наче хтось спеціально створив картинку, схожу на її улюблені романтичні ілюстрації.

Настя завмерла.

— Ти прийшла, — прозвучав позаду голос.

Назар стояв у простій білій футболці й темних джинсах, але виглядав так, ніби зійшов із обкладинки романтичного манги.
В очах — щось тепле, глибоке, зовсім не те, що було раніше.

Він підійшов повільно.

— Це… ти все зробив? — Настя майже прошепотіла.

— Я хотів, щоб цей день був особливим.
Для тебе.
Ти ж сьогодні стала авторкою, Настю. Справжньою.

Вона відчула, як щось стислося в грудях. Так сильно, що на мить забула дихати.

— Ти бачив? — її голос був тремтливим.

Назар кивнув.
— Так. Купив перший примірник, який виклали на полицю. — Він підняв руку, і вона побачила її книгу у нього. — Підписати?

Настя засміялася крізь сльози.
— Ти дурненький…

— Але твій дурненький, якщо дозволиш, — м’яко прошепотів він.

Вона завмерла.
Бо ці слова…
Вони торкнулися в саме серце.

Він сів на плед, розстелений під деревом, і легенько потягнув її за руку, щоб вона сіла поруч.
Настя вмостилася біля нього, притулившись плечем.
Світ навколо сяяв теплом свічок, м’яким світлом ліхтариків, віддзеркалювався у воді.
Все було нереально красивим.

— Я хочу, щоб ти знала одну річ, — тихо сказав Назар, злегка нахилившись до неї. — Я пишаюся тобою так, як ніколи не пишався ніким. І якби можна було повернути час назад… я би поводився з тобою інакше.

Вона підвела погляд.
— Ти не мусиш казати цього.

— Мушу. Бо я хочу бути людиною, яка ніколи більше не ранить тебе.
Ти дала мені другий шанс — навіть не словами, а тим, що просто прийшла.
І я не просру його, чуєш?

Настя відчула, як її обіймає його рука — тепла, обережна, захисна.
Вона поклала голову на його плече.

— Я не знаю, що буде далі, — прошепотіла вона.

— Я теж, — відповів він. — Але я знаю, чого хочу.
— Чого? — Настя легенько всміхнулася.

Він нахилився до неї ближче.
— Щоб ти була поруч. Без страху. Без болю. Просто… поруч.

І поцілував її у волосся.
Ніжно.
Так, як завжди мріяла.

Настя заплющила очі.
У цю мить світ здавався правильним.
Спокійним.
Її.

Вона не знала, куди веде їх майбутнє — але вперше за довгий час це не лякало.

Бо тепер у неї була книга.
Мрія.
І хтось, хто сидів поруч під зорями, тримаючи її так, ніби боявся втратити.

Це була ніч, коли все стало на свої місця.