Розділ 36 — Сповідь Назара

У домі було тихо. Неймовірно тихо. Той рідкісний момент, коли всі зібралися разом — Владик, Нейтон, Фетор і навіть Пеліп, який завжди приходив останнім і робив вигляд, що йому «взагалі не цікаво».
Сиділи хто де: хтось на дивані, хтось у кріслі, Назар стояв, немовби не міг знайти місця. Від нього йшло напруження, яке відчували всі.

— Добре, — сказав Владик, схрестивши руки. — Ти сам сказав, що хочеш поговорити. Ми слухаємо.

Назар ковтнув. Уперше за довгий час він був не злий, не відсторонений, не саркастичний. Він був… зламаний. І чесний.

— Це про неї, — почав тихо. — Про Настю.

У кімнаті немов хтось вимкнув кисень.

Владик підвів брови. Нейтон перестав крутити брелок у руках. Фетор, який майже ніколи не виглядав серйозним, раптом сів рівніше.

— Ну… нарешті, — сказав Пеліп. — Ми вже думали, ти ніколи не заговориш.

Назар усміхнувся гірко, але та усмішка зникла так само швидко.

— Я… облажався, — сказав він, стискаючи пальці в кулак так сильно, що побіліли кісточки. — І ви всі це знаєте.

— Друг, — озвався Фетор, — знати й почути від тебе — це різні речі.

Назар видихнув.
Йому було важко. Та вперше він не втікав.

— Я думав, що можу бути сильним, тримаючи все всередині. Виявилося — я просто боягуз. Я думав, що якщо відштовхну її першим, то мені не буде так боляче. Але, чорт… — голос зірвався, — мені стало в сто разів гірше.

— Ти її любиш? — м’яко спитав Нейтон.

Назар нахилив голову.
Він не хотів казати цього вголос, бо з того моменту вже немає дороги назад.

— Так, — нарешті прошепотів він. — Люблю.

Тиша стала важчою.

— То чого ти тікаєш? — Владик говорив різко, але в голосі була не злість, а старша-братська прямота. — Ти ж не дурень. Ти ж бачиш, що вона не просто дівчина зі списку. Вона… твоя слабкість і твоя сила.

Назар зупинився посеред кімнати.

— Тому що я боюся, Владе. Я боюся зробити її нещасною. Боюся, що повторю помилки батька. Боюся, що… я недостатньо добрий для неї. Вона — світло, а я…

— А ти думаєш, вона хоче ідеального? — урвав Пеліп. — Вона хоче тебе. З усім твоїм характером, з усіма твоїми заморочками. Але не такого, який мовчить і робить вигляд, що не відчуває.

Назар опустив погляд.

— А якщо я знову зламаю її?

Владик підійшов ближче і поклав руку йому на плече.

— Ти ламаєш її мовчанням. А чесність — це єдине, що може вас урятувати.

Фетор встав із крісла й протягнув Назару склянку води.

— Ти не зобов’язаний бути ідеальним. Але ти зобов’язаний бути справжнім. Особливо з тими, кого любиш.

Назар узяв склянку, та відразу поставив її на стіл. Руки тремтіли.

— Я хочу поговорити з нею, — сказав нарешті. — Правильно. Без захистів. Без втеч.
— Я хочу сказати їй усе. Навіть якщо вона більше не захоче мене слухати.

— О, повір, послухає, — Нейтон усміхнувся. — Бо вона тебе бачить наскрізь. І досі не здалася.

— От тільки, — додав Пеліп, — більше не роби дурниць. Не ображай її, не закривайся. І не роби вигляд, що тобі байдуже. Бо нікому вже не смішно.

Назар коротко кивнув.

— Я знаю.

Владик поплескав його по спині.

— Ну що ж. Тоді вперед. Час бути дорослим.

Назар глибоко вдихнув — наче вперше за багато місяців.

Виходячи з кімнати, він почув ще:

— Назар! — вигукнув Фетор. — Якщо вона дасть тобі другий шанс — не просрай. Бо тоді ми вже тебе не захистимо.

Усі засміялися — вперше за довгий час легко і щиро.

А Назар…
Він ішов коридором і відчував дивне, майже болюче відчуття:
полегшення.

Бо вперше він сказав правду не тільки друзям.
Він сказав правду самому собі.

І був готовий нарешті боротися за неї.

Дім уже був напівтемним, коли Назар зайшов у кухню. Світло від лампи падало м’яко, і в цій тиші він раптом відчув себе знову тим хлопцем, якому шістнадцять — який не знає, як сказати, що в нього болить.

Мати стояла біля плити, щось перемішуючи. Батько сидів за столом, гортуючи новини в телефоні.
Усе звичне. Занадто звичне.

Назар майже розвернувся назад.
Але зупинив себе.

— Мамо… тату… — голос зрадницьки затремтів. — Мені треба поговорити з вами.

Мати відразу обернулася, ніби давно цього чекала.

— Назарчику, що сталося?

Батько підняв погляд від телефону.
У нього був той самий вираз, який завжди лякав Назара — серйозний, спокійний, але якийсь пронизливий.

— Сідай, — сказав він.

Назар сів. І вперше за довгий час не сховав очей.

— Це про… дівчину? — мати майже шепнула, ніби боялася налякати його.

Назар кивнув.
Та мати і так уже знала.

— Настя, — сказала вона тихо, майже лагідно. — Так?

Він знову кивнув.

Батько зітхнув — але не зі злості. Більше з розуміння.

— Ми бачили, що щось відбувається, — промовив він. — Але ти мовчав. Закривався. Думаєш, ми не помічали?

Назар стиснув пальці.

— Я думав… що сам впораюся.

Мати торкнулася його руки.

— А ти не мусиш бути сам. Навіть якщо тобі двадцять, тридцять чи сорок.
Ти не повинен тягнути все самотужки.

Назар уперше за довгий час ледь не зламався.
Бо ці слова влучили просто в груди.

— Мені страшно, мамо, — сказав він тихо. — Я боюся, що я їй місце зроблю тільки гірше. Що в мені занадто багато… неправильної злості. Невміння. Що я… такий, як…

Він не договорив.
Але батько зрозумів.

— Ти не я, — перебив він твердо. — І ніколи не станеш.

Назар підняв погляд.
Батько сидів рівно, погляд — чистий і прямий.

— Я зробив багато помилок у молодості, — продовжив він. — Але ти не повторюєш їх. Ти стараєшся стати кращим. Ти борешся з собою. І головне — ти чесний про те, що боїшся. Це вже робить тебе сильнішим.

Назар чув, але не до кінця вірив.

— А якщо я її скривджу? — прошепотів він. — Я… вже зробив їй боляче.

Мати стиснула його руку тепліше.

— У любові немає людей, що ніколи не ранять, — тихо сказала вона. — Є ті, хто вміє вибачити. І ті, хто вміє виправляти.
Ти який із них?