Розділ 35 «Розмова правди»

Палата була напівтемною. Лише м’яке світло нічника падало на підвіконня, на стілець, на бліду ковдру, під якою лежав Назар.
За вікном шелестів вітер, але всередині — ні.
Тут панувала тиша, наповнена тільки диханням двох людей, які нарешті залишилися сам на сам.

Настя сиділа поруч, тримаючи його теплу, але слабку руку у своїй.
Вона не знала, з чого почати.
І вперше за довгі тижні Назар був той, хто заговорив першим.

— Настю… — він повернув голову, погляд був чесним, вимученим, але справжнім. — Мені треба сказати те, що я мав сказати тоді.
— Скажи, — вона не відвела очей.

Він ковтнув повітря, ніби збирався до стрибка з висоти.

— Я злякався. Не тебе. Не того, що відчував. А себе.
Пауза.
Вона чекала.

— Я ніколи… ні до кого… не прив’язувався так сильно, як до тебе.
Його голос був трохи хриплий.

— Це було для мене нове. Неймовірне. Болюче навіть. Бо ти стала для мене занадто важливою ще до того, як я зрозумів, що відчуваю.

Настя стиснула пальці.

— То чому ти пішов?

Назар закрив очі.
Це було важке запитання.
Найважче з усіх.

— Бо коли я зрозумів, що можу втратити тебе… я зробив найтупіше — втік першим.
Він гірко посміхнувся.
— Думав, якщо дистанція буде більшою, то почуття стануть меншими. Не стали. Вони тільки сильніли.
Він подивився на неї з болючою щирістю.
— Я вигорів. Я загнав себе. Я розірвав усе сам. І тепер… я навіть не знаю, чи маю право просити тебе слухати мене.

Настя мовчала.
Їй теж було боляче, але вона знала — це момент правди.
Вона повинна чути все.

— Я не злився, — він продовжив тихіше. — Я був ображений на самого себе. Бо не зміг бути тим, хто залишиться поруч із тобою, навіть коли важко.
— Ти не сказав мені нічого. Просто зник, Назаре, — голос Насті затремтів. — Ти залишив мене в темряві, і я думала… що це я зробила щось не так.
— Ні! — він різко піднявся, але від болю одразу стис зуби. — Ні, Настю… ти — найкраще, що зі мною траплялося.
Він вдихнув глибше.
— Це я був не в порядку. Я був зламаний. Я не вмів просити допомоги. Я не вмів сказати «мені важко».

Вона опустила очі. Їй різало всередині.

— А я… чекала, — тихо сказала вона. — Щодня. Чекала хоч якогось знаку.
— Я знаю… — він стукнув кулаком по коліну, злий на себе. — І я ніколи собі цього не прощу.

Тиша знову зависла між ними, але цього разу не холодна — чесна.

— Настю… — він обережно торкнувся її руки. — Я не прошу вибачення, щоб ти одразу прийняла мене назад. Я прошу… дозволити мені пояснити.
— Я слухаю.

— Я думав, що руйную твоє життя. Що ти маєш свій шлях, кар’єру, талант… а я тільки тягну тебе вниз своїми проблемами.
Він подивився їй прямо в очі.
— Я думав, що ти без мене будеш щасливіша.

Настя вдихнула різко.

— А ти запитав мене? — її голос був тихим, але сильним.
— Ні…
— То чому вирішив за мене? Чому забрав у мене право вирішити, чи хочу я бути з тобою поруч, навіть коли важко?

Він завмер.
Його кров вистигла від усвідомлення.

— Я… — він опустив голову. — Я знову зробив помилку.

Настя проводила пальцем по його руці.

— Назаре, я не ідеальна. Я не всесильна. Але я хотіла бути поруч.
Його очі наповнилися слізьми.
— Мені так шкода…
— І мені шкода, — вона ледь усміхнулася. — Бо ми обидва втратили так багато часу.

Він кивнув, не приховуючи емоцій.

— Але… — Настя нахилилася трохи ближче. — Ти повернувся. І я бачу, що це теж не випадково.
— Не випадково… — він прошепотів. — Я більше не хочу жити без того, щоб сказати тобі правду.
— Я слухаю. Скажи все. До кінця.

Він глибоко вдихнув.

— Я люблю тебе, Настю.
Просто.
Без драм.
Голою правдою.

Її серце зупинилося — на мить.
А потім почало битися швидше, сильніше, так, як тоді, коли все тільки починалося.

Вона не відповіла одразу.
Вона не кинулась в обійми.
Вона не розтанула від цих слів.

Вона спитала:

— Це любов, Назаре?.. чи потреба в мені?

Він подивився так, ніби вона відкрила двері в його душу.

— Це любов, — твердо сказав він. — Бо навіть коли мене рвало на шматки, я все одно думав про те, як ти пишеш… як смієшся… як живеш. Я не потребував тебе, щоб дихати. Я хотів тебе, бо без тебе все не мало сенсу.

Тоді вона дозволила собі першу справжню, теплу, але сумну посмішку за довгий час.

— А тепер скажи мені, Назаре…
— Що?
— Ти хочеш, щоб я повернулася?

Він взяв її руку обома долонями.

— Я хочу… щоб ти дозволила мені повернутися в твоє життя. Але не з вимоги. Не зі страху. А з надії. Бо я готовий боротися. І лікуватися. І рости. І…
Він затнувся.
— Бути тим, хто не зникає.

У Насті бриніли сльози.

Не болю.
Не страху.
А полегшення.

— Почнемо з правди, — сказала вона. — Ніяких втеч. Ніяких мовчань. Ніяких пустих здогадів.

— Так.
— І ти більше не маєш право вирішувати за мене, що мені краще.
— Так, — він кивнув серйозно.
— І якщо ти знову підеш…
— Я не піду, — перебив він.

Вона нарешті дозволила собі торкнутися його щоки.

— Тоді… давай спробуємо ще раз. Але повільно. Чесно. І тільки правдою.

Назар видихнув, ніби з його плечей злетіла багатотонна тінь.

— Настю…
— Ммм?
— Дякую, що ти тут.

Вона стиснула його пальці.

— Я теж втомилася тікати.

І це була правда, яка нарешті звільнила обох.