Розділ 34 «Другий шанс»*

Ніч у лікарні була дивно довгою.
Повітря пахло ліками й тишею, яку ніхто не хотів порушувати.
Настя сиділа на краєчку стільця, дивилася на того, кого ще кілька годин тому боялася втратити остаточно.

Назар спав.
Точніше — лежав із заплющеними очима й намагався відновитися після перенапруження, яке само ж його й звалило.
Його рука лежала поруч, і Настя не торкалася — боялася, що це буде неправильно.
Хоча їй хотілося.

Коли він розплющив очі, то спершу просто дивився на стелю, ніби збирався з думками.
Потім повільно перевів погляд на неї.

— Ти не поїхала, — тихо сказав він.

— А мала? — відповіла вона так само тихо.

Назар зітхнув. Хотів щось сказати, але слова застрягли.
Він був виснажений, але водночас — зібраний, ніби вирішив, що сьогодні брехні не буде.

— Можеш… сісти ближче? — він ледь підняв руку. — Я не кусаюсь.

Настя зрушила стілець. Не тому, що так треба — просто так хотіла.
І це вразило її саму: як швидко повертається щось, що вона вважала втраченою частиною себе.

— Ти мене налякала, — раптом сказав він.

Вона скривилася:

— Це я тебе налякала? Назаре, ти впав серед вулиці. Я… Я ледь не збожеволіла.

— Я знаю, — він закрив очі на секунду. — Я бачив, як ти дивилася на мене, коли мене привезли сюди. Тоді я зрозумів…
Пауза.
— …що я не маю більше права мовчати.

Настя вдихнула. Вона боялася цих слів. Бо вони означали, що зараз буде боляче. Або добре. Або все одразу.

— Я… — почав Назар і стис пальці на ковдрі. — Я не можу просити тебе пробачити мене. Я не можу вимагати нічого взагалі.
Він глянув їй просто в очі:
— Але я хочу пояснити.

— Поясни, — сказала вона. — Я не обіцяю, що прийму все. Але я хочу знати правду.

— Добре, — він кивнув. — Правда така: я був зламаний. І коли ти стала найближчою мені людиною… я злякався. Злякався, що все зіпсуєш. Що я зіпсую. Що я втягну тебе в свої проблеми. Я думав…
Він знову зітхнув.

— …що ти заслуговуєш на когось кращого.

Настя відвела погляд.

— А знаєш, як це звучить? — тихо сказала вона. — Що ти вирішив за мене. Замість мене.

— Так і було, — без заперечень відповів він. — І я розумію, наскільки це було неправильно.
Він зібрав у собі рештки сили:
— Тому… я не прошу тебе повернути все назад. Я прошу лише одне.
Пауза.

— Дозволь мені виправити бодай щось. Хоч трохи. Хоч маленький шматок того, що я зламав.

Її серце стислося.
Вона дивилася на нього довго.
Занадто довго.

— Ти просиш другий шанс? — запитала вона, не ховаючи тремтіння голосу.

— Я прошу не шанс, — поправив Назар. — Я прошу дозволити мені довести справами, що я можу бути кращим. І… якщо з цього вийде другий шанс… я буду вдячний долі. Але тиснути на тебе — не буду.
Він ледве посміхнувся:

— Я просто хочу почати говорити. Не тікати. Говорити.

Настя провела рукою по волоссю, бо не знала, куди подіти емоції.

— Назар… я дуже сильно втомилася від болю.

— Я знаю, — він тихо нахилив голову. — І я не хочу додавати тобі ще більше.

— Але ти додав. Ти зник. Ти відштовхнув мене, коли я тримала.
Вона заплющила очі.
— Я думала, що не була для тебе важливою.

Назар простягнув руку.
Дуже повільно.
Так повільно, ніби просив дозволу навіть доторкнутися до повітря біля неї.

— Ти була важливою.
Пауза.
— Ти є важливою.
Пауза.
— І якщо дозволиш… я хочу, щоб ти й далі була частиною мого життя. Але так, як тобі комфортно. Без «треба». Без «повинна».

Ці слова різали, але водночас заспокоювали, як м’який дотик.

Настя відкрила очі.

— Я не знаю, що буде далі, Назаре.

— Я теж, — він усміхнувся втомлено. — Але я хочу спробувати. Повільно. Чесно. Без втеч.

Вона подивилася на нього довго, ніби шукала щось дуже важливе в його очах.

І нарешті сказала:

— Я дозволю тобі говорити.
Пауза.
— Але чи буде з цього другий шанс… побачимо.

Назар закрив очі. Наче зняли величезний тягар із грудей.

— Дякую, — прошепотів він. — Ти навіть не уявляєш, наскільки.

Вона ледь посміхнулась.

— А тепер мовчи й дихай. Лікар казав, що тобі треба відпочивати.

— А мені треба говорити, — пожартував він слабко.
— Говоритимеш завтра, — сказала вона й вперше за довгий час торкнулася його руки сама.

І Назар більше не сховав цього тепла.

Бо це був не фінал.
Це було повернення до початку — але вже іншим шляхом.
Правдивим.