Розділ 33. БІЛЬ, ЯКИЙ НЕ ДАЄ ЖИТИ. ЩОСЬ СТАЛОСЯ — І НАЗАР ПОВЕРТАЄТЬСЯ

Настя знала: біль має звук.
Тихий, тупий, як стукіт серця, яке вже не хоче битися.
Іноді цей біль стає фоном — ти наче живеш, їси, рухаєшся… Але всередині весь час хтось шепоче:
«Ти втратила те, що любила».

Після фінального розриву з Назаром вона перестала спати нормально.
Не тому, що хотіла його повернути.
А тому, що кожна дрібниця нагадувала.
Його голос у коридорі, його сміх у спогадах, його непоставлені кружки на столі в аудиторії.
Усе — мов тіні, які переслідують навіть удень.

Біль, який не дає жити. Щось стається — і Назар повертається

Настя більше не рахувала дні.
Вона просто існувала.
Навчання йшло, люди рухались поруч, хтось сміявся, хтось сварився, хтось будував плани на вихідні — а вона ніби стояла посеред швидкісної траси.
Все летіло повз неї, а вона не могла зрушити з місця.

Вдень — мов туман.
Вночі — мов вирва.

І навіть робота над книгою, яка ще вчора робила її щасливою, тепер приносила дивний змішаний біль:
вона досягла мрії, але хотіла б першою поділитися цим саме з ним.
А тепер…
Тепер у списку важливих контактів його ім’я боліло найгостріше.

Друзі помічали, але не лізли — всі боялися зруйнувати крихкий каркас, на якому Настя трималася.
Артем найбільше переживав, але навіть він зараз був обережним.

— Ти ж знаєш, що час — штука важлива, — тихо казав він. — Він лікує.
— Я не хочу лікуватися, — відповідала вона без емоцій. — Я хочу… щоб не боліло.
— Це і є лікування, Настю.

Але вона не вірила.

У коледжі Назар не з’являвся.
Його друзі мовчали.
Навіть куратор лишень бурчав, що той узяв академвідпустку, але не пояснював причин.

Поки одного дня, коли Настя вже майже навчилась дихати без присмаку крові, усе пішло вниз.

Вона саме виходила з корпусу, коли почула метушню:
крики, зітхання, швидкі кроки, звук падаючого металевого стільця.

— Викликайте швидку!
— Та як він так?!
— Назар?! Назар, ти чуєш мене?!

У Насті всередині щось хруснуло.

У Насті всередині щось хруснуло.

Це ім’я…
Воно вдарило по ній, як крижана вода.

Вона розвернулася так швидко, що мало не втратила рівновагу.
Люди збігалися в коло.
Дівчина протиснулася крізь натовп.

І побачила.

Його очі були розфокусовані, а губи тремтіли.

— Що сталося?! — Настя ледве дихала.
— Йому погано… — пробурмотів хтось. — Казав, що не спить тиждень. Що живіт пече, серце скаче… А сьогодні взагалі завалився прямо посеред коридору.
— Може нерви…
— Може стрес…
— Може зневоднення…

Настя не слухала.
Вона бачила лише його.

Назар підняв голову — і їхні погляди зустрілися.

І в ту секунду в ньому щось зламалось.
І в ній — теж.

Не було злості.
Не було гордості.
Був тільки біль, який вони обоє так довго носили поодинці.

— Ти… — його голос зірвався, ніби він говорив після довгої жорсткої бігової дистанції. — Ти тут…

Настя опустилася поруч на коліна, навіть не думаючи про людей навколо.

— Назар, що з тобою?
— Я… хотів поговорити… давно… — він ковтнув повітря. — Але все не виходило…
— Чому ти взагалі приходив, якщо тобі так погано?!

— Бо я більше… не можу тікати від тебе.

Вона торкнулася його руки — і Назар мимоволі стис її пальці, ніби боявся втратити опору.

— Не йди… — прошепотів він.

І її серце розірвалося остаточно.

він падав, не тому що слабкий.
Він падав, бо весь цей час тримав у собі те, що спалювало його зсередини.

Приїхала швидка.
Питання, аналізи, терміновий огляд, підозра на сильне виснаження й нервове перевантаження, загострення хронічної хвороби, про яку Назар нікому не говорив.

Але він не відпускав Настю.
Навіть коли лікарі просили звільнити йому руку, він стискав її пальці як щось єдине, що тримає його на світі.

І вона не відпустила.

Навіть коли відвезли в приймальне відділення.
Навіть коли друзі стояли поруч мовчки.
Навіть коли куратор сказав:

— Хлопці, все, назад на пари.

Настя лишилася.

Бо більше не могла втікати від того, що давно було правдою.

Вечір опустився тихо.
Лікар сказав, що стан стабілізували, але треба спостереження.
Крапельниця стікала повільно.

Назар відкрив очі й прошепотів:.

— Ти… досі тут?
— А де мені бути?
— Настю… ти не розумієш… Я думав… що якщо піду — тобі буде легше.
— А мені було боляче, — вона не відвела погляд. — Дуже.
— Мені теж.
— Але ти ж не повертався.
— Бо… — він закрив очі на секунду. — Я боявся, що ти вже не хочеш мене в своєму житті.
— Я хотіла, щоб ти не зникав.
— Я… більше не буду.

Тиша.
Тепла.
Нарешті чесна.

— Настю… — Назар втягнув повітря. — Можна одне? Дуже важливе.
— Так.
— Скажи, що ти не ненавидиш мене.
— Я ніколи тебе не ненавиділа.
— Тоді… — його голос зірвався. — Дозволь мені виправити те, що я зламав.

Її серце вперше за довгий час зробило рух не вбік болю, а вбік надії.

І в ту ніч, коли лікарня пахла тишею та антисептиком, а місто вже спало, Настя зрозуміла: він повернувся не тому, що сталося щось погане.
Ні.
Він повернувся, бо зрозумів, що без неї не справляється.
Що вона — не проблема.
Вона — його точка рівноваги.

А вона зрозуміла:
його боль — завжди була дзеркалом її власної.