Розділ 32 — Фінальний розрив

Настя сиділа на кухні, притулившись плечем до холодної стіни. Квартира була тихою, такою, що будь-який звук здавався чужим. Лампа над столом миготіла, ніби теж нервувала.
Вона повернулася додому після важкого дня — але її внутрішній тягар був не про втому.

Після тієї невчасної зустрічі коридор ніби замкнувся в її голові: Данин погляд, Назарова тиша, власна розгубленість.
Наче маленький фільм, який не вимикається.

Телефон лежав поруч. Екран світився в темряві — “Назар: Можемо поговорити?”

Настя довго не відповідала. Вона знала: розмова буде болючою. І, напевно, останньою.

Через двадцять хвилин телефон знову завібрував.

“Я під твоїм під’їздом.”

Серце зробило різкий рух — наче хтось ударив зсередини.
Їй хотілося втекти. Закинути телефон під подушку, зробити вигляд, що спить, що її немає.

Але це вони вже проходили. Уникання. Міжрядки. Недоговорене.

І вона встала.

Назар стояв біля під’їзду. Вітер рвав комір його куртки, волосся падало на чоло. Він виглядав так, ніби за ці дні спав по годині.

Коли Настя вийшла, він навіть не одразу заговорив — просто вдивлявся в неї.

— Мені треба знати… — його голос був хриплий. — Ти з Данилом разом?

Вона закусила губу.

— Ні.

— Але він думає, що ти… — він видихнув. — Що ти йому довіряєш більше, ніж мені.

Настя всміхнулась — болісно, безраднісно.

— Він просто був поряд у той момент, коли ти… віддалився.

Назар підняв голову.

— Я не віддалявся. Я боявся.

— От бачиш, — вона розвела руками. — А я думала, що ти просто перестав бачити в мені людину.

— Ти знаєш, що це неправда.

— А ти знаєш, як це боляче — весь час здогадуватися? — її голос зірвався. — Як це… чекати, що ти хоч щось скажеш? Що ти перестанеш мовчати, коли я падаю?

Тиша впала важкою плитою.

Назар зробив крок ближче.

— Настю… Я роблю помилки. Я не ідеальний. Але все, що було між нами… Все було справжнім.

— Справжнє? — вона гірко засміялась. — Ти не розумієш, Назаре. Я не витримую більше… напівтіней.

Він опустив погляд.
Йому завжди було боляче чути, як вона каже правду.

— Ти хочеш, щоб я відпустив? — тихо спитав він.

— Ні, — вона заплющила очі. — Я хочу, щоб ти нарешті визначився.

Ці слова вдарили по ньому сильніше, ніж крик.

Вони стояли мовчки. Повітря важчало.

Назар зробив повільний крок уперед, але її рука миттєво зупинила його рух.

— Не зараз. Не так.

Він зупинився. Дивився на її пальці, які трусилися.

— Ти боїшся мене? — прошепотів.

— Ні, — вона ледь усміхнулась. — Я боюся тебе втратити ні за що. Боюся, що якщо ми будемо разом… ти знову відсторонишся. Знову замовкнеш. Знову зробиш вигляд, що не чув мене.

Він стиснув щелепу.

— Я намагався захистити тебе.

— А я просила просто говорити.

Назар затулив обличчя руками, немов намагаючись зібрати себе назад. Він ніколи не плакав при ній. Але зараз… його голос тремтів.

— Я думав, якщо триматимусь подалі, то не нашкоджу тобі. Ти ж… надто важлива.

Настя повернула голову вбік.
Важлива. Але не вибрана.

— А мені здається, що ти просто боявся відповідальності, — сказала вона тихо.

Назар здригнувся. Так, ніби вона влучила в саме серце.

— Може, — прошепотів він. — Може, я справді боявся. Бо ти перша, хто… здатен мене зламати.

Настя усміхнулась — сумно, майже лагідно.

— Назаре… ти вже зламаний. Але я не хочу бути причиною твоїх тріщин.

Він підняв погляд.
У тих очах було все: біль, бажання, провина, втома.

— Ти хочеш піти? — запитав він, немов хлопчик, який боїться втратити єдину цінність.

Настя глибоко вдихнула.
Її рішення вже було прийняте.

— Я хочу зупинитися, — відповіла вона. — Я більше не можу так. Не можу чекати, поки ти дозрієш до того, що давно між нами.

Назар відступив на крок. Зблід.
Вона бачила, як його пальці здригнулися, ніби він хотів торкнутися її наостанок.

Але не наважився.

— Це кінець? — ледве вимовив.

Настя закрила очі.
Вони обидва знали відповідь.

— Це пауза, — вона проковтнула сльози. — Але довга. Можливо… назавжди.

Назар опустив голову. Його плечі опустилися так, ніби на них раптом впав увесь світ.

— Я… — він ковтнув повітря. — Я не знаю, як без тебе.

— Навчишся, — тихо сказала вона.

І ця фраза зламала його більше, ніж усі попередні.

Настя зробила крок назад, потім ще один. Серце билося так сильно, що вона ледь дихала.

— До побачення, Назаре.

— Ні, — він підвів голову. — Не кажи так.

Але вона вже розвернулася.

Вітер увірвався між ними, холодний і різкий.
Наче світ спеціально поділив їх фізично так само, як вони вже були поділені всередині.

Назар не пішов слідом.
Він стояв і дивився, як вона віддаляється.
Не кликав. Не тягнув руку.

Вперше він дозволив їй іти.

І Настя відчула, як усередині щось обривається.
Тихо. Непомітно. Але остаточно.

Двері під’їзду зачинилися за нею м’яким клацанням — і цей звук став кінцем того, що могло б бути.

Вона піднялася сходами, а сльози вже текли вільно.

Унизу Назар все ще стояв, тримаючись рукою за голову.
Потім різко повернувся й пішов у темряву.

Так закінчується те, що досі трималося на страху, невпевненості й невимовлених словах.

Ніхто з них не озирнувся.