Розділ 31 — Невчасна зустріч

Після іспиту Настя вибігла з аудиторії першою. Вона відчувала, як мозок плавиться від напруги, а серце стукає так, ніби щойно пробігла марафон.

Єдине бажання — вийти на повітря. Просто дихати.

Вона пішла коридором, коли хтось різко вийшов з повороту — і вони зіткнулися так сильно, що Настя ледь не випустила сумку.

— Ой, вибачте… — почала вона.

Та коли підвела очі — застигла.

Даня.

Він стояв перед нею, спокійний, з тією своєю усмішкою хлопця, який ніби знає все наперед.

— Настю… привіт, — вимовив він тихо, але в очах було щось насторожене. — Я якраз шукав тебе.

Ну звісно. От чого ще не вистачало після важкого екзамену?

— Чому? — вона вдихнула глибше, щоб не зірватися.

Даня постояв мить, ковтнув повітря.

— Я прочитав твій новий розділ на Букнеті.
І… мені здалося, що ти пишеш не просто так.

Настя опустила погляд.
Ось чому це «невчасна зустріч».

Гірше моменту годі й придумати.

— Даню, я зараз не можу це обговорювати, — вона спробувала обійти його, та він обережно торкнувся її руки. Не грубо. Просто… щоб вона не втекла.

— Я хвилююся за тебе, — додав він тихо. — Ти кілька днів не виходила на зв’язок.

Настя ледь усміхнулася — кутиками втомлених губ.

— У мене просто багато роботи. І з навчанням… складно.

Даня дивився на неї так, ніби хотів розібрати кожну деталь її обличчя.

— Якщо тобі хтось робить боляче… ти можеш сказати. Я не той, хто осудить.

Вона стисло видихнула.
Господи, як же невчасно. І як же боляче.

— Все нормально, Даню. Справді.

Вона знову рушила повз нього — але саме в ту секунду позаду пролунав знайомий крок. Твердий, упевнений, дуже… небажаний саме зараз.

Настя не оглядалася, але по тиші Даниного обличчя зрозуміла, хто стоїть позаду.

Назар.

Він нічого не сказав. Просто дивився на них двох — так, ніби ця картина колола йому грудну клітку зсередини.

Повітря між трьома було густим, важким, ніби кімната раптом перестала мати кисень.

— То це він? — тихо сказав Даня, не зводячи погляду з Насті.

Настя заплющила очі на мить.
Не так.
Не зараз.
Не тут.

— Даню, я прошу… не роби висновків, — прошепотіла вона.

Але Назар уже підійшов ближче. Його голос прозвучав низько, стримано:

— Настю, ти готова йти? Ми маємо ще поговорити.

Вона обернулася: його погляд був важкий, але не злий. Скоріше — болючий.

Даня склав руки в кишені й відступив.

— Я не втручатимуся, — сказав він тихо, але з гіркотою. — Просто знай: якщо тобі потрібна підтримка — я поряд.

І він пішов коридором, не озираючись.

Тиша зависла між Настею та Назаром.

— Невчасно, — гірко усміхнулася вона. — Дуже невчасно.

— Я знаю, — Назар повільно видихнув. — Але я хотів… бути поряд. Хоч так.

Настя мовчала, дивлячись на його руку, яка мимоволі тягнулась до неї — але зупинилась у повітрі.

Вона не взяла її.

— Ходімо, — тихо сказала вона. — Поки ніхто більше не побачив.

І вони пішли коридором поруч, ніби двоє, які випадково заблукали в одному напрямку, але не можуть доторкнутися — бо знають, що це буде надто небезпечно.