Розділ 30 — Назар — перший, кому вона хоче сказати

Настя прокинулася раніше, ніж зазвичай.
Прокинулася не від будильника — від хвилювання.
То було дивне, тепле, справжнє хвилювання, яке піднімалося з грудей, ніби хоче вибігти назовні.

Сьогодні вона мала підписати попередній договір із видавництвом.
Але замість того, щоб дзвонити Артему…
Замiсть того, щоб написати мамі…

Вона першою відкрила чат Назара.

Пальці зависли над клавіатурою.
“Що я роблю? Чому саме йому?” — подумала.
І все ж написала:

“Можеш вийти на хвилинку перед парою?”

Відповідь прийшла майже одразу.

“Вже йду.”

Вони зустрілися біля заднього входу в коледж.
Порожній коридор тягнувся холодним повітрям, але Настю ніби обдало теплом, коли Назар підійшов ближче.

— Все добре? — запитав він м’яко.
— Так. Навіть… краще, ніж добре.

Вона вдихнула.
Серце билося надто швидко.

— Назаре, я просто… хотіла, щоб ти був першим, кому я скажу.
— Скажеш що? — він нахилився трохи ближче, як завжди, коли хвилювався.

— Мою книгу беруть у видавництво. Реально. По-справжньому.

Спершу він просто моргнув — ніби мозок не встиг за словами.
А потім на його обличчі з’явилась найщиріша, найтепліша, трохи дурнувата усмішка.

— Ти жартуєш?..
— Ні.
— Настю… та блін! — він різко притиснув її до себе, але одразу відпустив, ніби боявся, що це буде занадто.
— Ти… це просто… капець! Ти зробила це!

Вони обидва сміялися, нервово, щиро.
І в той момент двері відчинилися — в коридор ввалилися хлопці з їхньої групи.

— О, о, о! — вигукнув Марко. — Що тут у нас? Таємні зустрічі?
— Та тихо! — штовхнув його Назар. — Людина важливу новину каже.

— Яку? — втрутився Стас, розжовуючи бутерброд.
— Настю беруть у видавництво, — сказав Назар замість неї. Голос — гордий, майже братський.

На мить запала тиша.
Справжня.
А потім — вибух.

— Ти серйозно?!
— Та ну, вона реально пише книги?
— А я думав, вона просто тихенька!
— Настя, ти топ!

Марко навіть підкинув свій рюкзак, ледь не вдаривши лампу.

— Треба святкувати! — крикнув він. — Хто за піцу після пар?!
— Я за! — відгукнувся Денис. — За автора треба пити… ну, хоча б чай!

Настя стояла посеред цього хаосу і відчувала, як всередині щось м’яко тане.
Це було… добре.
Навіть надто добре.

А Назар дивився на неї так, ніби гордився сильніше за всіх.

— Я ж казав, — тихо промовив він, нахиляючись ближче. — Ти народжена для цього.

Коли хлопці пішли, Назар підняв на неї погляд.

— Дякую, — сказала Настя. — Що ти… є.
— Дякую, що ти довірилась мені першому, — усміхнувся він. — Це… багато значить.

Їхні погляди на секунду зависли.
Секунду, яка трошки тремтіла.
Трошки пекла всередині.

Настя першою відступила.

— Пішли на пару.

Але Назар ішов поруч — і вона вперше за довгий час почувалася не одна.

— Пішли на пару, — повторила Настя, ще раз стиха видихнувши, щоб заспокоїти внутрішній шторм.

Вони зробили кілька кроків до аудиторії, коли коридором пролунав різкий, грізний голос:

— А що це тут за базар?! Ви двоє! До аудиторії! Негайно!
У вас екзамени! Не на дискотеку прийшли!

Настя й Назар одночасно здригнулися.

З-за рогу наближався їхній куратор — маленький, але такий вибуховий, що інколи здавалося, що він заряджений електрикою. Його обличчя було червоним, а в руках він тримав стос паперів, які тряслися від злості.

— Ви що, не чуєте?! — продовжив куратор. — Через три хвилини починається екзамен, а вони тут романтичні сцени розігрують!

Хлопці, що йшли позаду, спробували стримати сміх.
Назар сильніше стиснув рюкзак, а Настя відчула, як щоки палають.

— Вибачте, ми вже йдемо, — тихо сказала вона.

Але куратор не вгамувався.

— Йдемо-їдемо! Та ви б хоч вигляд робили, що вчитеся! — пробурмотів він, хоч голос залишався достатньо гучним, щоб чуло півкоридору. — Давайте швидко! Настя, Назар — у перший ряд. Щоб я вас бачив. І щоб не балакали!

Хлопці з групи позаду захихотіли.

— Перша парочка на розвод, — прошепотів Марко.
Назар ледве не штурхнув його ліктем.

У класі всі вже сиділи, папірці роздані, Артем заповнював журнал.
Побачив Настю й Назара — підняв брову.

— Запізнення на іспит. Сильний старт, — буркнув він.

Настя хотіла щось сказати, але просто сіла.
Назар нахилився і пошепки:

— Дихай. Все окей. Ми встигли.

Вона ледь помітно кивнула.

І десь у тому крику куратора, сміху групи й косому погляді Артема…
Було щось дивно тепле.

Бо поряд сидів Назар.
І це робило хаос легшим.