Розділ 28 — продовження

Хол уже майже розійшовся, коли до них підійшов куратор, а за ним — сам директор. Настя завмерла. Назар і Артем теж напружилися: по виразу обличчя директора було зрозуміло — їм зараз буде не до сміху.

— Ну що ж, я нарешті знайшов вас усіх разом, — сказав він, дивлячись на Іванку та її подружок. — Дуже вчасно.

У руках він тримав телефон. І щось натиснув.

І за секунду в холі пролунав знайомий голос…
Їхній голос.
Голос Іванки й подруг, які сміялися, обговорювали Настю, знімали приховано, знущалися.

Настя похолола.

Іванка різко кинулася вперед:

— Вимкніть! Ви не маєте права! Це… це вирване з контексту!

— Ні, Іванко. Це — цілком у контексті.
Директор говорив рівно, холодно, без усмішки. — І я це відео вже бачив. І батьки — теж. Батьки всіх, хто тут фігурує.

У Насті підкосилися ноги.

— Що? — прошепотіла вона.

— Так, Настю. Я вислав відео всім батькам та на вашу групу. Бо це — булінг. Реальний, серйозний і систематичний.
Він глянув на подруг Іванки. — І він буде розглянутий сьогодні.

Іванка стала блідою, як стіна.

— Сьогодні… що? — ледь видушила вона.

— Сьогодні батьківські збори. Обов’язкові. І ти, Іванко… і ти, Марто… і ти, Софіє… будете на них разом із батьками.
Директор перевів погляд на Настю, Назар і Артема.
— І ви троє — теж.

Назар стиснув кулаки.

— Навіщо ми? Ми не…

— Бо ви — учасники конфлікту. І тому що правда має звучати від усіх сторін.
Тон директора не допускав суперечок. — Особливо… — погляд впав на Назара, — коли захист переходить у погрози.

Назар опустив очі, але не відступив.

— Я не погрожував… я просто…

— Я бачив. І чув. Все.

І знову той телефон у його руці.
Чорт. Хтось зняв і Назара, коли той став між Настею та Іванкою.

Артем тихо вилаявся під носа.

Настя підняла голову:

— Я… я не хотіла, щоб так… Я не знала…

Директор пом’якшав. Трішки.

— Настю, ти нічого не зробила. Але коли конфлікт росте, а ніхто не звертається до дорослих — ми отримуємо те, що отримали.
Він зітхнув.
— О 18:00. В актовому залі. І прошу… без нових шоу.

І пішов.

Хол знову наповнився гулом — люди перешіптувалися, здивовано переглядалися.

Іванка стояла, мов застигла. Її подруги — теж.

Вона різко повернулась до Насті:

— Це ти винна.

Настя тихо, але впевнено відповіла:

— Ні. Винна ти.

І вперше… Іванці не було що сказати.

Іванка стояла мов укопана, наче на неї раптом обрушили ціле небо. Її руки тремтіли, щоки горіли від сорому — того, який вона так любила викликати в інших, але сама вперше відчула.

Ззаду пролунало:

— Тобі, Іванко.

Усі обернулися.
То був Артем.

Голос спокійний, але в очах — лід.

— Тобі 27 років. ДВАДЦЯТЬ СІМ, — повторив він чітко, так щоб почули всі. — А ти поводишся так, ніби тобі п’ятнадцять.

Іванка скривилась:

— Не тобі мене повчати…

Але Артем не дав їй договорити.

— Ти взагалі розумієш, кого ти цькуєш?
Він кивнув на Настю, яка стояла поруч, бліда, але рівна.
— Вона — журналістка. І автор. І я читаю її книги.

Назар опустив голову, приховуючи усмішку — йому приємно було це чути, хоч момент і не той.

Артем продовжив:

— Вона працює. Заробляє. Творить. Публікується. Живе своїм життям.
Його голос став гострішим:
— А що робиш ти? Ти знімаєш людей без дозволу, пліткуєш і намагаєшся зламати когось, хто нічим тобі не завадив.

— Та ти… ти нічого не знаєш! — Іванка зірвалась, але вже не впевнено, а розгублено.

— Я достатньо побачив.
Артем перевів погляд на телефон директора:
— Відео — це найчесніша правда. Ти сама себе показала.

Навколо пролунав приглушений гул — хтось схвально кивнув, хтось нервово ковтнув.

Настя стояла, ніби не своя.
Вона не очікувала, що Артем скаже це так відкрито… так різко… так по-братськи.

Іванка нарешті вибухнула:

— Заздрите! Всі ви! Бо я…

— Бо ти думала, що тобі все дозволено.
Це вже сказав Назар.
Холодно.
Рівно.
Без жодної тіні колишньої симпатії, якою колись заслонялася Іванка.

Іванка опустила очі — вперше за багато місяців не мала, що відповісти.

Директор, який ще був неподалік, глянув на них і мовив:

— Схоже, на зборах буде що обговорювати.

І відійшов.

Іванка ковтнула, різко розвернулася й буквально втекла з холу, ховаючи обличчя руками.

Настя видихнула. Вперше за довгий час — повноцінно.

— Дякую… — прошепотіла вона.

Артем махнув рукою:

— Не за що. Сестра є сестра.

Назар тихо додав:

— Це ще не кінець. Але тепер — правда на твоєму боці.

Настя підняла на нього очі.
А він дивився так, ніби весь цей хаос був нічого в порівнянні з тим, що він відчуває.

Батьківські збори розпочались у великій залі, де зазвичай проходили важливі наради. Стільці стояли рівними рядами, але напруження у повітрі було таким густим, що здавалося — воно дряпає горло.

Настя сиділа збоку, руки стиснуті в замок. Поруч — Артем, який хоч і намагався виглядати спокійним, але постійно постукував ногою по підлозі. Назар сидів позаду — не з батьками, не з викладачами, просто… хотів бути тут.

Директор вийшов наперед.

— Сьогодні ми зібрались не просто так.
Пауза.
— У нас ситуація, яка вийшла за межі звичайних конфліктів між студентами.

Іванка сиділа біля своєї матері. Та стискала сумочку, наче хотіла її розірвати. Іванка — бліда, губи в тремтячій лінії.