Розділ 27 — Признання Артему (часткове)

Поворотний момент

Артем з’явився несподівано — просто стояв на порозі кав’ярні, ніби вагався, чи заходити. Настя підняла голову від ноутбука і на мить навіть перестала дихати. Його темний пальто, розтріпане вітром волосся, тепла кавова аура — все це вдарило сильніше, ніж будь-які слова.

— Привіт… — він сказав тихо, але в його голосі було більше занепокоєння, ніж у чужому «Як справи?».

Настя нерухомо тримала пальці на клавіатурі, немов боялася, що будь-який рух зрадить її емоції.

— Ти мене лякаєш, якщо чесно, — додав він і сів навпроти, не відводячи погляду.

Вона ковтнула.
Серце билося глухо, наче забивалося у стіни грудної клітки.

— Все нормально, — вона спробувала усміхнутись, але вийшла лише тінь усмішки.

Артем злегка нахилився вперед.

— Ні. Не нормально. Я бачу.

Настя відвернулась до вікна. Сніжинки падали повільно, як у старому фільмі. Їй хотілося втікти в них, розчинитися у холоді, тільки не в цій розмові.

— Артем… — вона облизала пересохлі губи. — Деякі речі… я не можу пояснити. Не зараз.

Він мовчав, не тиснув — і саме це вибило ґрунт з-під ніг.
Справжня турбота завжди лякає більше, ніж агресія.

— То поясни хоча б щось, — м’яко попросив він.

Настя видихнула, стискаючи руки між колін.

— Я… — голос зірвався. — Я останнім часом боюсь людей. Боюсь їхніх очей, їхніх оцінок… боюсь, що хтось знову спробує зламати. Я не завжди була такою. Мене…
Вона замовкла.
Слова застрягли. Горло перекрила стара, гірка пам’ять.

Артем не рухався. Навіть дихав тихіше.

— Мене майже зламали колись, — нарешті сказала вона. — І я не знаю, чи повністю зібрала себе назад.

Тиша впала між ними, тепла й важка, наче ковдра, якої вона не просила.

Артем зсунув пальцями її долоню на столі. Не взяв, не притягнув — просто торкнувся подушечками пальців. Легко, обережно, ніби боявся розсипати.

— Настю… — він вимовив її ім’я так, ніби це була молитва. — Я не прошу довіряти мені повністю. Просто… не закривайся від мене. Я не хочу, щоб ти все тягнула сама.

Її очі наповнились теплом, яке давно не дозволяла собі відчувати.
Признання? Ні.
Але маленька щілина, крізь яку зміг проникнути промінь.

— Добре, — прошепотіла вона. — Трішки… можу дозволити.

Він усміхнувся. Скромно, з полегшенням.

І це була мить, яку вона запам’ятає.
Не як любовну сцену.
А як момент, у якому вперше за довгий час перестала падати.

Артем відпустив її долоню, але більше не відводив погляду. Здавалося, він намагається прочитати її так само уважно, як читають важливий текст — не поспішаючи, боячись пропустити сенс.

— Ти зараз ніби борешся сама з собою, — тихо сказав він.

Настя стиснула губи.
Правда болить, коли її вимовляє хтось інший.

— Мабуть, так і є, — чесно відповіла вона. — У мені дві Насті. Одна хоче довіряти… А інша каже: «Тіка́й, поки не пізно».

— І яка зараз сильніша? — він нахилив голову.

Вона глянула на його руки — спокійні, теплі, міцні. На його обличчя — уважне, але не настирливе. На погляд — не власницький, а турботливий.

— Не знаю, — зізналася вона. — Я заплуталася.

Артем злегка всміхнувся.
Не з іронією — з розумінням.

— Це нормально. Немає людини, яка завжди знає, чого хоче. Але… — він зробив паузу, — …ти не одна, Настю. Навіть якщо думаєш, що так.

Її хребтом пройшов легкий тремт. Вона не звикла до таких слів. Вони здавалися надто… теплими. Небезпечними.

Вона машинально почала збирати ноутбук, ніби хотіла втекти від розмови, але Артем м’яко спинив її жестом.

— Не йди. Я не хочу тебе лякати. Просто… я хочу, щоб ти знала, що я поруч. Коли буде добре. І коли буде погано теж.

Вона опустила руки.
Глибоко вдихнула.
Зовсім трохи підняла очі.

— Чому тобі взагалі не все одно? — запитала майже шепотом. — Ти ж міг би вдавати, що нічого не бачиш.

Артем посміхнувся кутиком губ.

— А ти хотіла б, щоб мені було все одно?

Настя на секунду закрила очі.
Ні.
Вона не хотіла цього.
І саме це лякало найбільше.

— Ні, — тихо сказала вона. — Не хотіла б.

— От і все, — підсумував Артем, наче це була проста істина. — Я не рятівник і не герой. Просто… мені не байдуже. Це все, що можу сказати зараз.

Настя відчула, як щось м’яко відтає всередині.
Не повністю.
Але достатньо, щоб вона вперше за останній час відчула себе не такою покинутою світом.

— Можемо вийти хвилин на п’ять? Подихати холодним повітрям? — запропонував він.

Вона вагалась.
Хвилина. Дві.

І нарешті кивнула.

— Можемо.

Артем підвівся і подав їй пальто. Настя торкнулася його пальців — ненароком, але всередині щось тихо клацнуло, як маленька лампочка, що нарешті загорілась після довгої темряви.

Вони вийшли на вулицю. Сніг продовжував падати, обережно лягаючи на їхні плечі.
І в цій тиші, між світлом ліхтарів і легким паром від дихання, Настя раптом відчула:

можливо, вона не така розбита, як думала.

Коли вони вийшли з кав’ярні, сніг усе ще сипав дрібними, тихими пластівцями. Настя трохи заспокоїлась — холод завжди допомагав їй зібрати думки. Артем ішов поруч, не ліз у душу, просто був поряд. І це, мабуть, було найцінніше.

Вони якраз повернули за ріг, коли почули знайомий стукіт каблуків.
Настя одразу напружилася — це був той звук, який вона б впізнала серед тисяч.

І за секунду перед ними з’явилася Іванка.

Модне пальто, акуратний макіяж, телефон у руці. Вона йшла швидко — так, ніби весь світ має відійти з дороги. Побачила їх… на мить ніби завмерла…

…і просто відвернула голову, зробила вигляд, що не помітила, і пройшла повз.

Настю ніби ножем різонуло по серцю.

Так холодно.
Так знайомо.
Так боляче.

Артем одразу все помітив.
— Ти нормально? — тихо спитав він.

Вона зціпила зуби, щоб не зірватись.