Розділ 26 — Назар не може її забути

Назар уперше за довгий час прокинувся раніше будильника. Не тому, що виспався — навпаки. Він майже не спав. Перекидався з боку на бік, ловив себе на тому, що знову і знову думає про Настю, ніби хтось поставив це на повтор.

Він намагався відволіктись. Слухав музику, яку раніше любив. Дивився якісь дурні відео. Включив навіть старий фільм, який вони колись обговорювали у переписці. Але нічого не допомагало.

Все одно ловив себе на думці:
«Що вона зараз робить?»
«Спить? Пише? Чи знов закрилася в роботі так, що навіть не чує, як стукає дощ?»

Його дратувала власна безсилість. Він не звик не знати, що робити. У житті він завжди був тим, хто може зібратися, прийняти рішення, діяти. Але тепер… почувався так, ніби втратив орієнтири.

Бо були люди, яких легко відпустити. Були люди, яких можна не бачити тижнями й не помітити. Але Настя не була з цієї категорії. Вона чіплялася за думки, як запах теплих булочок у дитинстві — невидимо, але міцно.

Назар перечитував їхні старі переписки. Хапався за кожне смайло, за кожну безглузду фразу, за кожен її різкий, але чесний коментар. Думав, чи бачив він колись когось, хто так нервово сміється, коли хвилюється, і так уперто бореться до останнього, коли краще вже здатися.

Він майже написав їй. Декілька разів.
Пальці зависали над клавіатурою, але…
«Не зараз», – відкладав телефон.

Не тому, що не хотів. А тому, що боявся зробити гірше.
Він знав, у якому вона стані. Знав, що зараз треба обережно. Вона могла легко відштовхнути — не зі злості, а зі страху. І він не хотів стати ще однією раною.

Артем теж помітив, що з Назаром щось не так.

— Ти знову не спав? — запитав він за кавою.
— Нормально спав, — збрехав Назар.
— Це через Настю?

Назар мовчки відкинув погляд убік. Навіть відповідати не треба було — все стояло на обличчі.

Артем видихнув.

— Ти або поговориш із нею, або збожеволієш.

Назар не відповів. Він і сам це знав.

Того ж дня, коли він сидів у своєму кабінеті й намагався хоч якось зануритись у роботу, телефон висвітлив нове повідомлення:
"Настя обублікувала новий розділ".

Він відкрив. І там…
Кожне речення було про втому. Про страх. Про тихий біль, який не видно збоку, але який точить зсередини. Про втечу в роботу, як у рятівне укриття.

І Назар зрозумів:
вона не просто віддаляється.
Вона зникає.

І якщо він нічого не зробить — одного дня вона піде настільки далеко, що дороги назад уже не буде.

І тоді він уперше за кілька днів відчув щось схоже на рішення.

«Я її не віддам. Ні страху, ні цій її звичці ховатися в тиші».

Назар довго сидів із телефоном у руках, ніби той був вибухівкою. Він перечитав Настин новий розділ ще раз — повільніше, уважніше, ловлячи кожен підтекст. Вона писала про вигоряння, про те, як слова інколи ріжуть сильніше, ніж дії. Писала про те, що людина може бути оточена натовпом, але все одно почуватись самотньою.

І хоч у тексті не було жодного прямого натяку, він бачив її між рядків.
Її тривогу.
Її спроби триматись.
Її звичку мовчки тонути.

Це боліло.

Він поклав телефон на стіл і сперся ліктями, закривши обличчя долонями. Просто сидів так хвилину, дві, три… поки нарешті не зізнався собі в тому, що знав давно:

— Та я ж у ній загруз… — сказав уголос і тихо вилаявся.

Не як у закоханості підлітка — ніжній, солодкій.
І не як у звичайній симпатії — легкій і спокійній.
А глибоко.
Небезпечно.
Так, як не можна ні забути, ні вимкнути, ні відкласти «на потім».

Він вирішив вийти на прогулянку, бо в офісі просто задихався. Надворі було холодно, але свіже повітря трохи прояснило думки. Назар ішов вулицею й ловив себе на тому, що фіксує кожну дрібницю, яка могла б нагадати Настю.

Кав’ярня, де вона любила брати лате з корицею.
Книгарня, у якій вона годинами може зависати.
Зупинка, де вони колись довго стояли після робочої зустрічі, бо ніхто з них не хотів іти першим.

Він зупинився навпроти вітрини з блокнотами й усміхнувся сам до себе.
Той рожевий із золотим буквами — точно її стиль. Він навіть уявив, як вона тримає його в руках, перебирає сторінки, пише щось дрібним швидким почерком.

І від цього всього стало ще гірше.

Бо вона була поруч у кожній дрібниці, але далеко в реальності.

Повернувшись додому, він знову сів над телефоном. Цього разу він не намагався писати — просто відкрив порожнє поле повідомлення й дивився на нього, намагаючись зрозуміти, що він їй скаже.

«Ти як?» — занадто банально.
«Ми можемо поговорити?» — ризиковано.
«Мені не все одно» — занадто відверто.
«Я скучив» — правда, але страшно.

Назар зітхнув і вимкнув екран.
Поки що — нічого.
Він не хотів писати на емоціях, не хотів зробити боляче ще більше.

Опівночі він знову відкрив Букнет — Настя відповідала читачам на коментарі. В її відповідях відчувалася натягнута усмішка, та сама, яку вона робила в реальному житті, коли намагалася приховати біль. Вона жартувала, дякувала, ставила смайлики, але між рядків було видно: вона втомилась. Дуже.

І Назар раптом зрозумів, що дивиться на її слова так, ніби це сигнал SOS.

Він не витримав.

Написав:

«Настю, якщо тобі треба з кимось поговорити — я тут. Будь-коли»

Натиснув «надіслати».

І серце в нього впало кудись у живіт.

Він знав: після цього їх розмова може повернути все.
Або добити остаточно.