Розділ 25. Настя тікає в роботу й письменництво

Настя прокинулась рано, ще до будильника. Сонця не було — воно ховалося за хмарами, ніби саме теж не знало, чи готове світити сьогодні. Так само, як і вона.

Телефон мигав сповіщеннями: Букнет, пошта, коментарі, кілька повідомлень від Артема, одне від Дані… і жодного від Назара.

Вона перевела телефон у “не турбувати” — і поклала обличчям вниз, щоб не бачилися.

Сьогодні вона вирішила:
ніяких розмов, ніяких почуттів, ніяких пояснень.

Тільки робота.
Тільки текст.
Тільки те, де вона сильна.

У ноутбуці відкрився той самий документ — чернетка розділу, який вона вчора не змогла дописати. Слова тоді ламалися так само, як і вона.

А зараз… зараз вони рвалися назовні. Швидко, різко, з емоціями, які більше не хотіли мовчати.

Пальці летіли по клавішах — один абзац, другий, третій. Настя не зупинялась. Вона писала про героїню, яка боялася любити, але любила. Про хлопця, який робив крок назустріч — і крок назад. Про рани, що гояться повільніше, ніж хтось може зрозуміти.

Це була не вигадка.
Це було її.

Після години безупинної роботи вона навіть не помітила, як заплакала. Не так, як учора — не зламалася, не впала… просто сльози текли, і все.

Вона не витирала їх. Нехай.

Потім відкрила Букнет.

Купа нових коментарів.

Одні підтримували:

“Твоя книга стала для мене порятунком.”

“Не здавайся, у тебе талант.”

“Боляче читати, але красиво.”

І були інші:

“Соплі.”

“Та скільки можна тягнути?”

“Авторка драму вигадує, бо не знає, що писати.”

Настя на секунду зависла.
А потім — спокійно, без істерики, без захисту — відповіла:

“Я пишу те, що відчуваю.
Якщо це комусь не подобається — я не тримаю.”

І вперше відчула дивну свободу.

До обіду вона встигла:

– доробити три робочі статті,
– відправити чернетку редакторці,
– запланувати контент на тиждень,
– дописати розділ книги.

Вона працювала так, ніби хотіла втекти від самої себе.

І, може, трохи таки втекла.

Ввечері Артем написав:

“Настю, все ок? Ти сьогодні як привид.”

Вона довго дивилась на повідомлення, потім відповіла:

“Працюю. Мені так простіше.”

І вимкнула телефон знов.

Бо сьогодні їй потрібні були не люди.
Їй потрібен був текст.

Тільки текст.

До вечора в кімнаті стало прохолодно. Ліс за вікном шумів так, ніби підказував: “видихни вже”. Але Настя не могла. Вона боялась, що варто зупинитись — і все, що вона ховала в собі, розсиплеться просто в руки.

Тому вона рухалась.

Прибирала стіл.
Переставляла книги.
Готувала чай, хоча й не пила.
Відкривала чернетку — закривала — знов відкривала.

Вона поводилась так, ніби все мало значення, хоча знала: це просто спосіб не думати.

Не думати про нього.

Десь під вечір знову спалахнув телефон.
Знову Букнет.

Один новий коментар під ранковим розділом:

“Авторко, ви змінилися. Відчувається біль… але це робить історію сильнішою.”

Настя не знала, хто це написав, але всередині щось защеміло.
Вона навіть усміхнулася, слабко, але по-справжньому.

Може, я не зовсім пропадаю, — подумала.

І вперше за день дозволила собі сісти на підлогу, притулившись спиною до дивана, і просто подихати. Без бігу. Без роботи. Без тексту.

Просто бути.

Та думки все одно поверталися до Назара.

Не слова, не сцена, не конфлікт — а те, як він дивився.
Наче хотів щось сказати, але не мав права.
Наче знав, що робить їй боляче, але не міг спинитися.

Від цієї думки стало погано.
Настя різко встала, так, що аж кружляло в голові.

— Стоп. Досить, — прошепотіла сама собі.

Вона взяла ноутбук, відкрила новий документ і написала великими літерами:

"Тема нового блогу:
— Чому ми тікаємо в роботу, коли боїмося відчувати?"

І написала перший абзац — чесно, гостро, без прикрас.

Про себе, але так, щоб ніхто цього не побачив.

Ближче до ночі в двері хтось постукав.
Тихо, обережно.

Настя завмерла.
Ніхто не мав сюди приходити.
Вона ж переїхала саме для того, щоб всі відчепилися.

— Настю? — почувся знайомий голос.
Даня.

Вона заплющила очі.
Тільки не зараз.

— Я бачив твої пости, — сказав він тихо. — Мені здалося, ти… ну… не в порядку.

Настя не відкривала двері.

— Все нормально, — видихнула. — Я працюю. Просто втомилась.

— Хоч на хвилину відчини. Я чай привіз. Малиновий. Ти любиш такий.

Вона знала. І він знав, що вона знає.
Від цього стало незручно, боляче й тепло водночас.

— Даню… правда, не сьогодні. Дякую.

Кілька секунд тиші.
А потім його м’яке:

— Добре. Але якщо стане важко — просто подзвони. Я поруч.

Його кроки стихли.

І тільки тоді Настя сіла на підлогу і нарешті заплакала по-справжньому — тихо, беззвучно, так, як плачуть люди, які тримались занадто довго.

Коли сльози висохли, вона знову відкрила ноутбук і написала:

"Сьогодні я навчилася одному: робота — це рятівний круг.
Але не можна триматися за нього вічно."

Вперше за день їй стало легше.

Ніч тягнулася довго, як ніколи. І хоч Настя сподівалася, що після сліз їй полегшає — стало тільки порожніше. Наче всередині щось вимкнули, і вона працювала на інерції.

Телефон знову мигнув.

Повідомлення від Артема:
“Ти не виходиш на зв’язок. Все добре?”

Вона навіть не відкрила. Не могла.
Зараз будь-які слова з його боку здавалися ніжними ножами — боляче, навіть якщо він не винен.

Настя спробувала повернутися до чернеток.
Пальці ковзали по клавіатурі, але нічого не складалося в речення.
Дописи виходили або надто сухі, або занадто щирі — а вона не хотіла, щоб хтось прочитав її правду.