Розділ 24. Неправильна розмова, яка все ламає

Настя довго вагалась, перш ніж відчинити двері. Назар стояв у коридорі — стомлений, з тими своїми вічно уважними очима, які зараз дивились на неї так, ніби він боявся дихнути зайво раз.

— Можна? — тихо запитав він.

Вона кивнула і відступила вбік. Назар зайшов, але не наважився підійти близько. Тримав дистанцію — ту, яку вони ще вчора порушили.

Між ними повисла тиша. Та тиша, яка розриває голосніше за крик.

— Я бачив твій пост, — почав він. — Ти так пишеш… ніби зовсім сама. Наче тебе ніхто не чує.

Настя зітхнула, обхопивши себе руками.

— Бо так і є.

Назар насупився.

— Настю, перестань. Я ж…

— Ти що? — перебила вона різко. — Ти тут, бо тобі мене шкода?

Він аж здригнувся.

— Що? Ні. Тобі не шкода. Я тут, бо… — Назар замовк. Видихнув. — Бо мені не все одно.

— О, я знаю, — гірко всміхнулася Настя. — Ти завжди такий правильний. Такий… стриманий. Такий, що знає, де межа. Крім того разу.
Крім того чортового поцілунку.

Він опустив голову.

— Я не повинен був…

— Знаю, — перебила вона знов. — Ти вже пояснював. Це була “помилка”, “хвилинний імпульс”. Я все пам’ятаю. Повір.

Назар різко підняв очі.

— Я такого не казав!

— Але думав! — вирвалося з неї. — Я бачила це в твоїх очах. Ти пожалкував. Уже через секунду.

Він підступив ближче на крок, але потім зупинився — наче його щось зупинило в останню мить.

— Я боявся тебе зранити, — тихо сказав він. — Я боявся, що ти потім зробиш висновки… такі, як зараз.

Настя засміялась — тихо, нервово, боляче.

— Знаєш, що найгірше? Я ніяких висновків не робила. Я просто відчула…
Щось.
І ти теж відчув.
А потім ти втеков. Наче я небезпека.

— Настю…

— Не перебивай, — сказала вона, стискаючи кулаки. — Ти хочеш бути поруч? Бути другом? Добре. Тільки тоді не цілуй мене так, ніби… ніби це щось значить.
Не будь зі мною теплим один день і крижаним на наступний.

Назар вдихнув різко, ніби слова її справді боляче вдарили.

— Я заплутався, — зізнався він. — Але це не привід думати…

— Що я важлива? — її голос зламався. — Я й так знаю, що ні.

Ці слова розрізали атмосферу, як ножем. Назар буквально застиг.

— Не кажи так, — прошепотів він.

— Чому? Це правда.
Коли тобі стало страшно — ти відступив.
Коли мені стало страшно — ти від мене хочеш “спокою”.
Коли я тону в критиці — ти просто питаєш: «Ти ок?»

Настя потерла обличчя, намагаючись не розплакатись.

— Ти хочеш, щоб я була сильною, спокійною, правильною.
А я не така.
Я ламаюся. Я гублюсь. Я помиляюсь. Я іноді хочу просто, щоб хоч хтось…
Хтось справді був.

Назар зробив крок до неї. Але Настя відступила.

— Не треба, — прошепотіла вона. — Бо ти сам не знаєш, чого хочеш. А я більше не витягну ще одного невдачного розмови… ще одного «я не повинен був»… ще однієї тиші після.

Він опустив руки. Наче вперше зрозумів, наскільки далеко вона вже від нього.

— Ти мене відштовхуєш, — сказав Назар.

— Бо ти мене ламаєш, навіть не розуміючи цього, — відповіла вона.

І з цими словами Настя розвернулася й вийшла з кімнати. Назар лишився стояти посеред її квартири — ніби чужий у місці, де ще вчора він був найближчою людиною.

А між ними — мовчання.
Те саме, яке вже нічого не виправляє.

Настя зачинила за собою двері, але навіть через це Назар чув її різкий, зламаний видих. Вона пройшла до кухні, сперлась на стіл і відчула, як накочується. Хвиля. Та, яку не стримуєш.

Вона підняла руку до рота — погана звичка, стара, майже забута, але завжди повертається тоді, коли серце вже не витримує. Настя почала несвідомо кусати себе за палець. Все сильніше й сильніше, поки шкіра не почервоніла.

— Настю… — Назар тихо зайшов слідом, але не наближався. — Не роби так.

Вона здригнулася, ніби він її зловив на чомусь страшному.

— Це… я… я не спеціально, — видихнула вона, опускаючи руку. — Я так роблю, коли нервую. Коли… коли хочеться кричати, але не можна.

Назар підійшов лише на пів кроку. Дуже обережно.

— Ти не повинна так із собою. Ти ж болиш…

Настя зірвалася:

— А мені і так болить! Ти не розумієш?!

Вона пройшлася кухнею туди-сюди. Дихання збите. Плечі тремтять. А пальці — все одно знов тягнуться до рота, ніби то єдине, що може вгамувати хаос.

Назар кивнув на її руку.

— Можна? — тихий, обережний голос.

Вона не одразу зрозуміла, що він має на увазі. А потім — тільки кивнула.
І він став поруч, але не торкнувся. Лише простягнув свої пальці вперед — мовчазна пропозиція: тисни мою долоню, не свою шкіру.

Настя вагалась секунду… і все ж поклала свою руку в його. Він зімкнув пальці м’яко — так, щоб вона відчула опору, але не тиск.

Вона відвернулась, щоб він не бачив її обличчя.

— Я так ненавиджу, коли мене ламає… — прошепотіла вона. — Ненавиджу, що не можу бути нормальною.

— Ти нормальна, — відповів він негайно. — Просто втомлена. І злякана. І… так, з тобою зараз важко, але це не робить тебе неправильною.

Настя сміялась би з цього — якби не тремтіла.

— Ага. Зі мною завжди важко.

— Але я все одно тут, — сказав Назар тихо.

— На скільки? — вона підняла на нього очі. Червоні, вологі, втомлені. — Поки знову не стане страшно? Поки знову не подумаєш, що я проблема?

Він опустив погляд. Пауза. Оця пауза сказала більше, ніж будь-які слова.

І Настя відчула — все. Ось воно.
Крапка.

Вона висмикнула свою руку.

— Дякую. Це все, що мені треба було знати.

— Настю…

— Ні, Назаре. Ти говориш красиво. Ти переживаєш. Але коли доходить до того, щоб обрати — ти завжди обираєш втекти.

Він хотів заперечити, але лише відкрив рот і нічого не сказав. Бо правда іноді сильніша за виправдання.

Настя витерла щоку тильною стороною долоні й тихо, але дуже твердо промовила:

— Йди, будь ласка.

Він стояв ще секунду. Потім кивнув — коротко, різко. І вийшов.