Розділ 23 — Віддалення

Наступного ранку Настя прокинулась із дивним відчуттям тиші.
Не тієї приємної, що обіймає, коли за вікном сніг опускається повільно й м’яко.
І не тієї внутрішньої, коли всередині хоч на секунду спокій.

Це була інша тиша.
Холодна. Мовчазна.
Така, що змушує озиратися на телефон, ніби там мало щось бути.

Повідомлення від Назара не було.

Вона не знала, чого чекала — мабуть, чогось.
Якогось слова “Ти як?”,
або хоча б банального смайлика,
і навіть тиші, але “теплої”, як він іноді робив.

А тут — ніби хтось вимкнув звук.

Настя зітхнула, підійшла до вікна й сперлась лобом на холодне скло. Ліс за будинком виглядав спокійно, але її груди стискало так, що хотілося обпертися рукою.

Коли вона відкрила Букнет, було легше. Тут хоч щось рухалось:
коментарі, сердечка, кілька нових підписок.
Вона відповіла на кілька — коротко, нейтрально.

Та слова раптом стали чужими.
Ніби вона їх не писала, а просто механічно переставляла букви.

В голові — одне питання:
Чому він мовчить?

Вони домовились про «час».
Але хіба мовчання — це те, що вона мала на увазі?

Ні.
І саме тому було так боляче.

Ближче до обіду прийшов Артем.
Як завжди — без стуку, зі своїм «Ну що, жива?» і пакетами з їжею.

Вона намагалася усміхнутися, але Артем подивився уважніше й насупився.

— Що сталось? — запитав він просто, без зайвих обертів.

Настя знизала плечима.

— Нічого. Працюю.

— Це що, той самий “нічого”, від якого ти дивишся, ніби світ рухнув?

Вона відвернулась. Він завжди бачив більше, ніж хотіла показати.

— Нічого не рухнуло, Артеме. Просто…
— Віддалення? — перебив він тихо.

Це слово влучило прямо в груди.
Настя заплющила очі.

— Можливо.

— Через Назара?

Настя не відповіла.
Але тиша сказала за неї.

Артем сів поруч, поклав їй на плече долоню — рідко так робив, лише коли бачив, що зовсім погано.

— Ти маєш право боятись. Але не тягни це все сама. Ти не з заліза. І не повинна бути.

Настя всміхнулась куточком губ.
Вперше за ранок хоч щось тепле.

— Дякую.

Артем кивнув, поліз у свою сумку — дістав їй шоколадку.

— Їж. Це наказ старшого брата. І… — він на мить зам’явся. — Якщо він тебе образив — я втручуся.

Настя відразу похитала головою:

— Ні. Він… не образив. Просто я попросила час. А тепер не розумію, скільки саме я хотіла.

— Тоді дай собі теж час. Не тільки йому, — сказав Артем, піднімаючись. — Я ще заскочу ввечері. Не зникай.

Вона мовчки кивнула.

Коли двері зачинились, Настя повернулася до ноутбука.
Замість тексту — пустий документ.
Наче й вона сама стала пустою.

Вона взяла телефон.
Екран темний.
Жодного «написує…».

— Добре, — прошепотіла сама собі. — Хочеш відстані? Значить, і я трохи відійду.

Вона поклала телефон екраном униз.

І вперше за багато днів не чекала повідомлення.

Але воно прийшло.

Через десять хвилин.
Коротке, різке, зовсім не схоже на його попередні.

Назар:
«Настю, ти вдома?»

І від цього в неї під серцем щось сіпнулося так, ніби там заструмила кров після довгого холоду.

Настя довго крутила телефон у руках.
Повідомлення від Назара світилися непрочитаним — і вона навіть не знала, чи хоче відкривати.

Все звучало так просто:

“Настю, ти вдома?”

Але всередині цей рядок розрізав її на два полюси:
той, який хотів тут же побігти,
і той, який сказав собі “стоп”.

Їй потрібно було хоч якесь повітря.

Вона відкрила Букнет.
Відчувала, як долоні тремтять.
Кілька годин тому вона відповідала на коментарі автоматично — зараз хотіла просто виговоритись.

Не про нього прямо.
Не іменами.
А так, щоб зрозуміли.

Щоб слова хоч трішки зняли цей тягар.

Вона відкрила блог і повільно почала друкувати:

«Знаєте, є такі дні, коли ніби все норм,
а в грудях — тиша, яка не дає дихати.
Коли ти не сердита, не засмучена… просто загублена між тим, що відчуваєш, і тим, що боїшся відчути.
І найгірше — не знати, чи варто робити крок ближче до людини, чи навпаки відійти.
Сьогодні в мене саме такий день.»

Фраза вийшла чесною.
Голою.
Навіть болючою.

Вона додала ще:

«Напевно, дорослішання — це коли вчишся не тікати від своїх емоцій.
Навіть якщо хочеться.»

І натиснула опублікувати.

Не чекала реакції.
Не хотіла.
І не могла.

Та все одно через хвилину стрічка завібрувала:
коментарі посипались один за одним.

“Тримайся 💙 Ми всі тут, якщо що.”
“Настю, не заглушай емоції. Ти вмієш їх проживати красиво.”
“Не бійся. Це ж теж шлях.”
“Про кого йдеться?…”
“Ух, схоже на любовну халепу.”
“Дуже чесно написано. Боляче й гарно.”

Настя читала — і всередині раптом стало тепліше.
Наче хтось тихо прикрив її пледом.

Вона хотіла відповісти кожному — але не могла.
Горло здавила хвиля.

От би він так підтримав…
От би він знав, як мені зараз важко…

І саме в цей момент телефон мигнув знову.

Повідомлення від Назара — друге.

«Мені потрібно тебе бачити. Терміново.»

Настя відчула, як у грудях щось впало — важко й гучно.

Її пальці повільно лягли на екран.

Вона ще не знала, що відповість.
Але знала одне:

Після цього — віддалення вже не буде простим вибором.
Це стане точкою, яка щось або зламає…
або нарешті поставить на місце.