Розділ 22 — Паніка після

Настя прокинулась ще до світанку. Не тому, що виспалась — скоріше тому, що в голові було так шумно, що сон просто не мав шансів. Наче всередині хтось увесь час перемотував той момент… той поцілунок… знов і знов.

Вона лежала кілька хвилин, втупившись у стелю, і намагалася переконати себе, що це не було реально. Але губи пам’ятали тепло. А серце пам’ятало удар — той, який зривається, коли на секунду стає страшно… і добре одночасно.

Це «добре» її й лякало найбільше.

Настя підвелась, пройшлась кімнатою, потім знову сіла.
Не могла знайти місця. Тіло реагувало швидше за розум — то кидало в жар, то в холод.

— Чудово, — пробурмотіла вона. — Просто чудово.

Телефон мигнув.
Назар.

Не дзвінок — повідомлення.
Це гірше.

«Настю, нам треба поговорити. Я винен тобі пояснення.»

Вона навіть не відкрила чат. Лише подивилась на екран і сховала телефон так, ніби він міг її вкусити.

Чим більше вона думала, тим сильніше душив страх.
Не через нього.
Через себе.

Що, якщо вона дозволить собі відчути більше?
Що, якщо знову довіриться не тій людині?
Що, якщо він одного дня просто вирішить, що їй краще без нього?..

Вона пережила таке. І один раз вистачило, щоб навчитися тікати першою.

“Не підпускай нікого близько — не буде боляче.”
Так вона жила.
І часто це рятувало.

А зараз — ні.

Зараз її власні межі розвалювалися від одного дотику.

Настя увімкнула чайник, забула про нього, вимкнула, знов увімкнула. Руки тремтіли, а серце не слухалось.

Це вже була не просто паніка.
Це був страх перед тим, що могло стати справжнім.

Телефон знову загорівся.
Назар.
Цього разу — дзвінок.

Вона стояла, дивилася на екран і не рухалась.
Пальці наче приросли до тіла.

Вона могла відповісти.
Могла сказати, що не готова.
Що їй треба час.
Що вона боїться.

Але замість цього вона дозволила дзвінку стихнути.

І тільки тоді зрозуміла, що тримає подих.

Потім — друге повідомлення.

«Я не буду тиснути. Просто скажи, що з тобою. Я хвилююся.»

І тут її накрило так, що в горлі стало гаряче.
Це не був роздратований тон.
Не холодність.
Не вимога.

Він справді хвилювався.

І від цього стало ще страшніше.

Настя опустилась на диван і закрила обличчя руками.
Їй хотілося зникнути.
Перестати бути собою.
Не відчувати нічого.

Бо відчувати — значить ризикувати.
А вона давно розучилась ризикувати серцем.

Вона знала: якщо впустить його ближче — це буде не просто романтична історія.
Це буде щось, що може перевернути все її життя.

І це лякало більше за будь-яку критику, будь-яку втрату.

Це була паніка від того,
що вона…
можливо…
вперше за довгий час щось відчуває.

Настя так довго тримала телефон у руках, що він ніби став важчим. Екран темнів, знову засвічувався — Назар писав ще щось, але вона не наважувалась дивитися.

Здається, вона вперше по-справжньому злякалася не його — себе.

Вона встала, відчинила вікно — морозне повітря вдарило в обличчя, але не допомогло.
Всередині все так само стрибало, як після невдалого падіння з висоти.

«Що ти робиш, Настю? Ти ж обіцяла собі бути розумною. Обережною.»

Але розумна — не виходило.
Ображена — теж ні.
Тільки розтягнуте, нервове, до болю знайоме відчуття: щось важливе починає рухатись у житті… а вона не знає, чи витримає.

Телефон знову мигнув.
І цього разу вона таки прочитала.

Назар:
«Якщо хочеш простору — скажи. Я відійду.
Тільки не мовчи так.
Це… не схоже на тебе.»

Схоже.
Дуже схоже.

Це її стандартна реакція:
якщо серце болить — замкнутись;
якщо страшно — тікати;
якщо хтось підходить ближче — ставити стіну таку високу, що ніхто не перелізе.

Настя набрала короткий текст:
«Я в порядку. Просто зайнята.»

Палець завис над кнопкою «надіслати».

Це була брехня.
Дешева, легка брехня, яка не вирішує нічого.

Вона стерла.
І ще раз.
І ще.

І вперше за довгий час… написала чесно.

«Я не в порядку.
Я… лякаюсь. Це все занадто швидко.
Дай мені час.»

Повітря ніби стало густішим.
Навіть серце в грудях наче затримало удар.

Вона натисла «відправити» — і в ту ж секунду пожалкувала.
Але вже було пізно.

Телефон завібрував майже одразу.

Назар:
«Добре.
Скільки потрібно — стільки й дам.»

Це мало б заспокоїти.
Та замість полегшення прийшла нова хвиля паніки.

Бо він не злиться.
Не тисне.
Не вимагає.

Він просто… поруч.
Навіть на відстані.

І від цього стало ще гірше, ніж від усього попереднього.
Бо щось у ній — те, що вона ховала роками — почало танути.

Вона встала і вклалась на диван — не для відпочинку, а щоб просто притиснути подушку до грудей і зробити вигляд, що так дихати легше.

Погляд ковзнув на ноутбук.
Відкрився документ з новим розділом книги.
І там — персонажі, які люблять сміливо, без вагань, без тремтячих пальців над клавіатурою.

Настя гірко всміхнулась.

«Писати про любов завжди простіше… ніж дозволити їй увійти в твоє життя».

Вона закрила ноутбук, лягла на бік і вперше за довгий час дозволила собі зробити те, чого завжди боялась найбільше — відчувати.

Навіть якщо це лякало до паніки.