Розділ 21 — Поцілунок, який не можна було допустити. Паніка після

Настя не планувала цього вечора нічого особливого. Робочий проєкт, кілька правок у тексті, чай — і спати. Але все пішло не так, бо Назар приїхав пізніше, ніж обіцяв, мокрий від дощу, трохи злий, трохи схвильований, і явно з купою думок, які ніяк не давали йому спокою.

— Ти могла б хоч відповідати, — сказав він, навіть не привітавшись.
— Я працювала. Телефон у кімнаті лишила, — буркнула Настя і відразу відчула, що він не через це.

Назар стояв в коридорі, ніби не знав, що робити з руками. То ховав їх у кишені, то витягував, то нервово стискав рукави куртки. Вона дивилась на нього і розуміла — він щось хоче сказати, але не знає, чи має право.

— Артем сьогодні зі мною говорив, — кинув Назар. — Каже, ти дивна останнім часом. І що між нами щось «не те».

Настя здригнулася. Оце вона і боялась почути.

— А він що знає? — спробувала усміхнутись, але вийшло криво.
— Не знаю. Але я… — Назар зітхнув. — Я хвилююсь.

Він підійшов ближче, надто близько, як для друга. Настя відступила на крок, але натикається спиною на стіл. Нема куди.

— Назар…
— Я просто хочу зрозуміти, — прошепотів він. — Бо ти мене або підпускаєш, або відштовхуєш. І я вже не знаю, як правильно.

Він торкнувся її щоки. Легко. Наче боявся, що вона розчиниться.

Настя відчула, як їй перехоплює подих.

— Не треба, — прошепотіла вона, але не відійшла. Не змогла.

А він дивився на неї так, ніби нарешті щось зрозумів.
І в наступну секунду — поцілував.

Не різко, не впевнено. Навпаки — так обережно, ніби питав дозволу. І саме ця обережність її зламала. Вона відповіла. На мить. На кілька ударів серця.

А потім різко відштовхнула його, ніби обпеклась.

— Ні! Ні, Назар, не можна.

Вона навіть не дивилася на нього — просто обійшла, ніби їй треба було втекти від самої себе.

— Настю…
— Я не можу! Ти не маєш… — вона стискала пальцями волосся, щоб хоч якось зібрати думки. — Це неправильно. Абсолютно неправильно. Я… я взагалі не повинна була—

Голос зірвався.

Назар мовчав. І це мовчання нервувало більше за будь-які слова.

— Я злякалася, — видушила вона нарешті. — І себе, і цього, і… тебе тоже.

Вона відвернулась до вікна. Дихати було важко.

— Ти не винна, — тихо сказав Назар. — Я перший. Мені треба було тримати дистанцію.

— Та ні, — вона слабо всміхнулася, хоча всередині все стискалося. — Я теж… Я допустила. Я знала, що болюче в мене минуле. Я не повинна була так близько підходити.

Вона тремтіла. Назар це помітив.

— Я не хочу, щоб ти боялась, — він ступив крок, але зупинився, ніби боявся повторити помилку. — Дай мені знати, якщо тобі треба час. Якщо хочеш — я відійду.

Настя мовчала.
Слова не знаходилися.
Груди стискало так, ніби вона знову стояла там, у тій квартирі, де її намагались зламати.

Паніка накрила хвилею.

— Іди, Назар… будь ласка.

Вона не дивилась, як він виходить. Лише почула, як тихо закрилися двері.
І тільки тоді дозволила собі впасти на підлогу й нарешті вдихнути.

Настя довго сиділа на підлозі. Холод проходив крізь домашні штани, руки тремтіли, але вона не рухалась. Їй здавалося, що якщо ворухнеться — обвалиться щось важливе. Або вона сама.

Квартира була тиха. Неприємно тиха. Навіть холодильник працював якось підозріло тихо — ніби теж боявся злякати її.

«Що я наробила?» — думка била в голові, як молоток.

Їй хотілося повернути час назад на дві хвилини. На одну. На пів. Встигнути відійти. Закрити тему. Направити розмову в будь-який бік — роботу, кітів, погоду, хоч у податки, аби тільки не туди, де все стало слизьким.

Але сталося. І назад нічого не повернеш.

Вона підвелась, але так різко, що потемніло в очах. Вхопилася за стіл і глибоко вдихнула. Потрібно щось робити. Будь-що. Розбити цю порожнечу в голові.

Вмикає чайник — руки сіпаються.
Наливає воду — проливає половину.
Глина з чашки обпікає долоню — аж здригнулась.

«Заспокойся. Просто заспокойся…»

Але тіло її не слухало. Серце билося швидко, як тоді, коли в неї забрали телефон, заблокували двері і кричали, що вона «нікуди не піде». Вона ненавиділа, що минуле так легко проривається в теперішнє. Ненавиділа, що один чужий крок може повернути її туди, звідки вона ледве вибралась.

Телефон завібрував.

Настя різко глянула — Назар.

«Настю, ти в порядку?»
Ще одне: «Я вибачаюсь. Я справді не мав права. Просто скажи хоч щось.»

Вона закрила екран.

Не зараз. Не може.

В голові промайнула інша думка: «А що буде завтра?»
Адже Назар не той, хто мовчить. Він завжди хоче пояснень. Завжди хоче чесності. А зараз вона чесно не могла нічого. Лише хотіла, щоб світ трохи відступив, даючи їй місце дихати.

Телефон знову мигнув.
Але вже не Назар — Артем.

«Назар щось знає?»
«Ти нормальна? Він виглядав дивно.»

Настя знову вимкнула.
Навіть Артем зараз — зайвий.

Вона підійшла до вікна. Дощ лупив по склу, як навмисне. Наче підтримував її паніку своїм ритмом. Вона обхопила себе руками, ніби могла себе скласти назад, як пазл.

— Це просто поцілунок… — прошепотіла. — Просто один. Один дурний. Один, якого не мало бути.

Але всередині щось підказувало: це не просто поцілунок.
Це кордон, який вона боялася переступати.
Це початок чогось, що може або вилікувати, або знову зламати.

І саме цього вона боялася найбільше.

Вночі вона так і не лягла спати. Зробила вигляд, що працює над черговою главою, але слова розліталися, як птахи, яких не втримати. Вона раз по раз поверталася до того моменту — як він торкнувся її щоки. Як подивився. Як обережно нахилився.

І як вона — так само обережно — відповіла.

— Ну чому я так?.. — вона буркнула і вдарила по клавіатурі, аж вікно документа зникло.

Паніка не відпускала.
Настя ходила по квартирі, як по маленькому лабіринту, де двері ведуть лише до власних страхів. І з кожною годиною ставало ясно: втекти від цієї ситуації не вийде.
Назар захоче говорити.
Артем уже щось підозрює.
І вона сама не зможе вдавати, що нічого не сталося.