РОЗДІЛ 20 — Артем починає щось підозрювати

Артем того ранку прийшов раніше, ніж зазвичай. Він нікому не сказав, просто хотів перевірити одну думку, яка мучила його від вчорашнього вечора.
В офісі було тихо. Свіжі сліди прибраної кави, трохи перекручений стілець біля робочого місця Насті… і її телефон, що лежав так, ніби хтось поквапливо його кинув.

Артем підійшов ближче. Торкнувся спинки її стільця — холодна.
Він зітхнув, потер шию, дивлячись на екран комп’ютера, який був вимкнений.

— Ти точно щось приховуєш, Настю… — пробурмотів він собі під ніс.

Останні дні вона стала зовсім іншою:
• не сміялася з його жартів,
• починала нервово тремтіти, коли Влад поруч,
• постійно щось видаляла з чату,
• і уникала розмов, які раніше сама ініціювала.

Артем підняв погляд і побачив її крізь скло переговорної. Вона стояла з Владом.
І щось у її обличчі… щось у тому, як вона дивилася в підлогу, змусило його внутрішнє відчуття заверещати.

Він зробив крок уперед.

У ту ж секунду голос Нейтона за спиною змусив його зупинитися.

— Ти теж бачиш це, так? — тихо спитав той.
Артем обернувся.
Нейтон стояв зі схрещеними руками, але погляд був занадто серйозний, як для його зазвичай розслабленого настрою.

— Бачу що? — Артем зробив вигляд, що не розуміє.
— Щось сталося між ними. І вона від нього ховається.

Артем стиснув зуби.

— Ти щось знаєш?
— Поки ні. Але… — Нейтон примружився. — Мені не подобається, як вона здригається, коли він до неї говорить.

Артем різко перевів погляд на переговорну.

Усередині Влад щось пояснював Насті, а вона злегка відступила назад. Не голосно. Не демонстративно. Але Артем помітив.

Це було як удар у груди.

— Ні. Це не схоже на неї.
Настя ніколи не боялася начальників, ніколи не губилася, ніколи не дозволяла зламати себе. А зараз…

Артем зробив крок до переговорної, але Нейтон схопив його за лікоть.

— Не поспішай. Дай зрозуміти, що відбувається.
— Я просто поговорю.
— Ти її налякаєш ще більше.

Артем зупинився. Хоч і не хотів, але розумів: Нейтон правий.

Тоді він змінив тактику — спокійно, упевнено, ніби нічого не підозрює, зайшов у кімнату.

Настя підняла голову. На секунду її очі ніби спалахнули легким полегшенням, але вона швидко заховала емоцію.

— О, Артеме… ти вже тут?
— Так. Хотів дещо перевірити. — Він усміхнувся. Занадто м’яко. — Все нормально?

Влад обернувся:

— Артеме, ми якраз…

— Я не тебе питаю. — спокійно, але жорстко перебив він.

Настя затремтіла ледь помітно. Але Артем це побачив. І всередині нього щось похололо.

— Настю? Все нормально? — повторив він тихіше, наче боявся доторкнутися словами.

Вона кивнула. Занадто швидко. Занадто різко.

І Артем зрозумів:
вона бреше.

Йому.
Собі.
Всім.

І питання, що почало рвати його зсередини:

Хто або що змусило її так змінитися?..

Хочеш, продовжу прямо зараз — момент, коли Влад намагається перервати їхню розмову, а Артем починає складати пазл докупи?

Ви сказали:

Настя сиділа за ноутбуком, але пальці не рухалися по клавіатурі. В голові дзижчало від переписки, яку вона щойно мала. Минуле, яке вона намагалася замкнути в старій шухляді, знову піднялося на поверхню. П'ять історій, п'ять болючих помилок — і тепер хтось знову питав про це, ніби намагаючись розкопати те, що вона намагалася забути.

— «Зі мною щось не так?» — промайнуло в думках.

Її телефон знову мигнув. Повідомлення. Вона навіть не встигла прочитати, коли у двері постукали.

— Настю, ти тут? — Артем просунув голову в прочинені двері.

Він дивився уважно… надто уважно. Занадто пильний погляд для простої цікавості.

— Ти якась сама не своя. Все нормально?

— Так… просто день важкий, — тихо відповіла вона.

Артем зайшов у кімнату й став поруч із столом.

— Це через роботу? Чи… через когось? — він зробив паузу. — Або через Назара?

Настя різко підняла погляд.

— З чого ти взяв?

— Він останнім часом ходить як буря на двох ногах. А ти — як людина, яка ховається від грози.

Вона нічого не відповіла. Артем підійшов ближче.

— Я бачу, коли щось відбувається. І між вами… щось є, правда?

Настя завмерла. Усередині все стислося — страх, сором і те дивне тепло, яке щоразу з’являлося поруч із Назаром.

— Артеме… я не знаю, що між нами, — прошепотіла. — Я сама в собі не розібралася.

Артем видихнув важко, але не злий — скоріше засмучений.

— А він? Він знає?

Настя похитала головою.

— Ми навіть говорити нормально не вміємо. То сваримось, то мовчимо, то ніби тягне один до одного… а потім знову все руйнується.

Артем помовчав, а тоді сказав таке, що змусило її серце підскочити:

— Я чув… як він питав про тебе у Марії. Він щось підозрює.

Настя застигла.

— Що саме?

— Що хтось тебе образив. І що ти когось боїшся. Але я думаю… — Артем поглянув на її тремтячі пальці. — …ти боїшся не людей. Ти боїшся повторити те, що вже було.