Розділ 19 — Неправильна розмова, яка все ламає

Робочий проєкт між Настею та Назаром раптово почав рухатись швидше, ніж будь-коли. Вони працювали над презентацією до пізньої ночі — обговорювали ідеї, сперечалися, сміялися.
Цей проєкт не просто зближував — він стирав межі, які вони обоє намагалися тримати.

Назар уже не приховував, як дивиться на неї.
А Настя… вона знала, що тоне.

Артем зайшов у кабінет саме тоді, коли Настя з Назаром стояли над одним ноутбуком, надто близько.
— Ви чого так притиснулись? — кинув він з насмішкою, але погляд у нього був уже не жартівливий.

Настя моментально відступила.
Назар — ні.

Артем бачив усе. Більш ніж хотів.

Пізніше він підійшов до неї:
— Настю, тобі не здається, що Назар… занадто зацікавлений?
Вона нервово засміялася:
— Ти вигадуєш.
— Ага, — тихо сказав Артем. — Але чомусь у вас двох виглядає так, ніби щось уже трапилось.

Настя опустила очі.
Вона не знала, як брехати.

Все зірвалося ввечері.

Настя принесла Назарові нову частину проєкту. Він був втомлений, нервовий, але коли побачив її — розтанув.
Вони знову стояли над столом, обговорюючи правки. Назар нахилився, щоб щось показати на її ноутбуці, і в цей момент вона підняла погляд.

Очі в очі.

Дихання в дихання.

— Настю… — прошепотів він.
— Не треба… — ледь чутно видихнула вона.

Він торкнувся її щоки.
Вона не відійшла.

І тоді стався той поцілунок.
Тихий. Заборонений.
Такий, що зупиняє серце.

Він був коротким, але достатнім, щоб обидва зрозуміли:
межу перейдено. Назад немає.

Настя відскочила ніби від вогню.

— Це… не повинно було статися! — її голос тремтів.
— Але сталося, — Назар зробив крок до неї, але вона лише відступила.
— Я не можу. Назаре… я не можу так.

Вона схопила речі й просто втекла.

Він не зупинив її — лише прошепотів:
— Я все одно буду боротися за тебе.

Настя перестала відповідати на його повідомлення.
На роботі уникала його погляду, приходила раніше, йшла швидше.
Назар два дні дивився на її порожнє крісло і божеволів.

Артем теж помічав напругу між ними й знову підходив до Насті, але вона кожного разу відмахувалась.

Весь офіс почав шепотіти.

На третій день Назар не витримав.

Він зайшов у її кабінет і тихо закрив двері.

— Настю, нам треба сісти й нормально поговорити.
— Про що? — вона навіть не дивилася.
— Про нас!

— Немає ніякого "нас"! — різко кинула вона.

Його наче ударили.

— Ти шкодуєш… про той вечір?
— Так.
— Ти мене не кохаєш?
— Назаре… я навіть не дозволяю собі це думати!
— То скажи прямо.
— Я… не хочу нічого з тобою мати.

Вона збрехала.
І він це почув.

Його погляд став холодним — уперше.

— Добре. Якщо так хочеш… — він стиснув щелепу. — Я більше не буду лізти в твоє життя.

Він розвернувся і вийшов.
Не грюкнув, не крикнув — просто пішов.

А Настя опустилась на стілець і заплакала.

Бо це була не розмова.
Це була катастрофа, яку вона сама створила.

Настя сиділа в тиші, поки двері за Назаром не зачинилися остаточно.
В офісі було чути тільки шурхіт паперів і далекі голоси, але для неї все стихло.
Їй здавалося, що повітря стало важчим, ніби вона задихається від власних слів.

Вона знала, що образила його.
Вона знала, що брехала не йому — собі.

Двері раптом відчинилися, і Артем зайшов у кабінет, не стукаючи.

— Настю? Що трапилось? — він помітив червоні очі, сльози.
— Нічого… робочі моменти… — вона намагалася витерти щоки, але руки тремтіли.
— Ти ж зараз розвалишся… — він тихо підійшов ближче.

Вона відступила.
Не тому, що боялась Артема — а тому, що надто довго дозволяла собі ховатися за чужою турботою.

— Артеме… залиш мене, будь ласка.
— Тебе Назар образив?
— Просто піди.

Артем зупинився, здавалося, хотів щось сказати, але передумав.
Він тихо закрив двері за собою.

У цей час Назар стояв у своєму кабінеті, сперся руками об стіл і глибоко дихав.
Його горло стискало, а всередині все кипіло.

Він повторював її слова:

«Я не хочу нічого з тобою мати».

Він чув у голосі брехню, але це не полегшувало.
Вона відштовхнула його. Знецінила. Зламала.

— Зрозумів. Не хочеш — не буде, — він сказав сам собі, хоча голос зірвався.

Назар вимкнув телефон, став жорсткішим у вказівках, холодним до підлеглих.
Навіть Артем помітив:
— Ти або хворієш, або тебе хтось дістав.
— Займайся роботою, Артеме.

Вона пробувала працювати, але слова не складались.
Ідеї розсипались.
Руки тремтіли.

Вона відкрила лист нової глави книги, яку взялася писати про «любов, якої боїться».
І на екрані з’явилося лише одне речення:

«Найстрашніше — коли ти кохаєш того, кого не маєш права кохати».

Вона закрила ноутбук і втиснула пальці у волосся.

У коридорі, думаючи, що її не видно, Марія говорила Артему:

— Між ними щось є, я тобі кажу.
— Було, — зітхнув Артем. — І, здається, закінчилось.
— Тепер Назар буде ще гіршим, — Марія скривилась. — Але мені шкода Настю. Вона хороша.

Настя стояла за рогом і чула кожне слово.
Їй стало ще гірше.

За десять хвилин до кінця робочого дня Назар випадково перетнувся з Настею у коридорі.

Вона підняла очі.
Він — ні.

Пройшов повз, холодний, відсторонений, наче вона була просто співробітниця, не більше.