Розділ 18 — Перша майже-сповідь

Робочий проєкт, який зближує**

Настя відчинила двері.
Назар стояв на порозі — розпатланий, запиханий, ніби він біг півміста.

Він просто зайшов, закрив за собою двері і… мовчки обійняв.

Не різко.
Не настирливо.
А так, ніби боявся її зламати.

Настя спершу хотіла відсторонитися — звичка тікати.
Але його руки були теплі, надійні, і щось у ній здалося.

Вона притулилася лобом до його грудей.

— Не зникай так, — прошепотів Назар. — Я думав, що зійду з розуму.

Вона ковтнула клубок у горлі.

— Я просто… не витримала.

— Ти не одна, — він відступив на крок, притримуючи її за плечі.
— І більше ніколи не думай, що твоє слово нічого не важить. Ти пишеш так, що люди відчувають. Ти ж бачиш, що сталося сьогодні?

Вона запитально підняла брови.

Назар дістав свій телефон і показав.

Коментарі — сотні.
Підтримка, слова захоплення, інші автори відмітили її в своїх блогах.

— Ти тепер у топі дня, — тихо сказав він. — І це тільки початок.

Настя винувато всміхнулась:

— Я не хотіла робити драму…

— Це не драма, — він різко, але без злості. — Це правда.
І за правду тебе поважають.

Настя сіла за ноутбук.

— Мені треба доробити проект для редакції… і статтю. І розділ.

Назар підійшов ближче:

— Дозволь допомогти.

— Ти? — вона кліпнула.

— А хто ж. У мене досвід у маркетингу, аналітиці, структурі текстів. І взагалі — я добре вмію відчувати, коли ти брешеш собі.

Настя пирхнула:

— Це ти зараз до чого?..

— До того, що в твоєму новому розділі є герой, який «не знає, що він відчуває».
— Це не так, Настю.
— Він знає.
— Просто боїться сказати.

Вона завмерла.
Його погляд був занадто прямим.
Занадто відвертим.

Вони обоє зрозуміли, про кого мова.

— Назаре… — Настя відчула, як горить шкіра на щоках, — не починай, будь ласка.

Він всміхнувся кутиком губ:

— А чого ти боїшся? Правди чи мене?

— Я… я не знаю, як до всього цього ставитися. Ти… Даня…

— Не називай його ім’я в моїй присутності, — перерізав він тихо, але без злості. — Ти не винна. Ти не сліпа. Ти — довірлива. Це різні речі.

Настя не могла дихнути нормально.
Серце билося так, ніби вона бігла.

Назар нахилився ближче.

— Настю… — його голос став майже шепотом.
— Якщо я скажу щось… дуже важливе… ти не втечеш?

Вона мовчала.
Погляд — у його очі.
Здається, вона б не змогла зрушити з місця навіть якби захотіла.

Він уже відкрив рот, щоб сказати —
і раптом…

Телефон Насті різко задзвонив.
Розірвав момент на шматки.

Назар стиснув щелепу.

— Візьми, — нарешті сказав він.

Вона подивилася на екран — редакція. Терміново.

Відповіла.
Чотири хвилини нервів — і потім фраза, яка перевернула все:

«У нас для вас новий великий проєкт.
Можемо дати вам співавтора.
Ви працюватимете разом… з Назаром.»

Настя повільно підняла погляд на нього.

— Ти… знала? — прошепотів він.

— Ні…
— А ти?

Він хрипло всміхнувся:

— Тепер знаю.

Їхні долі офіційно переплелися.

І це — вже не випадковість.