Розділ 17 — Настя переживає критику. Назар підтримує

Настя сиділа на кухні, втупившись у екран ноутбука.
Гарячий чай давно охолов, а її руки тремтіли так, що вона знову розлила трохи на стіл.

Новий коментар на Букнеті був жорсткий. Дуже.

«Це не романтика, а дитячий щоденник.
Автора треба відправити на навчання перед тим, як щось писати.»

«Герої пласкі, сюжет — ні про що. Читати неприємно.»

«Видно, що авторка не вміє працювати з драмою.»

Настя перечитала ці рядки вдруге, втретє, вдесяте.
І щоразу всередині наче щось ламалося.

Може, правда? Може, вона нічого не варта? Може, всі похвали — просто випадковість?

Вона закрила ноутбук і відкинулася на спинку стільця, затискаючи голову руками.
Сльози накотили самі.

Їй стало страшно.
Гірко.
Образливо.
Принизливо.

Вона так старалася.
Писала ночами.
Вкладала душу.
А хтось одним коментарем усе обесцінив.

— Чому це так боляче? — прошепотіла вона собі.

Вона не помітила, як хтось постукав у двері.
Тихо, несміливо.
Потім сильніше.

— Настю? Це я… Назар.

Вона знітилася, витерла сльози, але виглядала все одно розбитою.

Відчинила.

Назар стояв на порозі — безпосередній, стурбований.
В руках — пакет зі смаколиками, який він явно купив по дорозі.
Він глянув на її очі… і замер.

— Тебе хтось образив? — голос низький, тихий, але небезпечний.

Настя видихнула й спробувала посміхнутись, але не вийшло.

— Коментар… один. Але болючий. Я не знаю, чому він так зачепив. Я старалась… я правда…

Назар переступив поріг, закрив двері і поклав пакет на стіл.

А тоді підійшов до неї ближче — так, що вона відчула тепло його рук, яке він обережно поклав на її плечі.

— Настю, — він нахилився до неї, змушуючи подивитись йому в очі. —
Ти — талановита. Дуже. І справжня.
А справжніх людей завжди критикують. Особливо ті, хто сам нічого не створює.

Вона опустила очі.

— Але я ж могла написати краще…

— Ти вже пишеш краще, ніж половина авторів у топі. — Він сказав це так твердо, що вона мимоволі видихнула. —
І знаєш, що найважливіше? — він підняв її підборіддя пальцями. —
Ти ростеш. Кожен розділ — сильніший, чесніший.

А ті, хто пише гидоту… вони просто хочуть зупинити тебе, бо їм заздрісно.

Настя ковтнула, ще раз витираючи очі.

Назар стояв так близько…
його голос звучав ніжніше, ніж будь-коли.
Його погляд — серйозний, глибокий, не відводився ні на секунду.

— Дозволь собі бути людиною, — прошепотів він. —
Дозволь собі пережити це.
І дозволь мені бути поруч.

Настя відчула, як у грудях щось стислося — від тепла, від страху, від того, що вона так довго тікала…

— Назаре… — її голос затремтів. — Чому ти так реагуєш? Це ж просто коментар…

— Це тому… що ти мені не “просто”, — прошепотів він.
Очі блиснули, але цього разу не від злості — від щирості.

Настя відвернулася, бо серце забилось занадто сильно.

А Назар додав тихо, вже зовсім біля її вуха:

— Я нікуди не піду. Навіть якщо ти сама себе з’їдаєш критикою.
Я — тут.

І вона вперше за довгий час дозволила собі зробити те, що так боялася…

Вона просто притулилася до нього.

Не тому, що слабка.
А тому, що поряд нарешті був хтось, хто не дозволяв їй впасти.

Настя ще раз перечитала той коментар, але відчувалося, що текст пульсує прямо перед очима. «Якщо так — я піду. Більше не побачите ні мене, ні книг» — писала вона. Просто написала… і опублікувала.

За кілька хвилин під постом вже була купа коментарів — хто підтримував, хто радив заспокоїтись, а деякі просто писали аби написати. Її руки тремтіли, хоча вона намагалася виглядати спокійною.

Назар побачив це випадково. Він зайшов у соцмережу, щоб знайти нові обкладинки до книги, і перше, що вискочило — саме її пост. Його ніби різонуло.

— Настя, що ти робиш… — прошепотів він сам до себе, навіть не помічаючи, як натискає на її сторінку.

Повітря раптом стало важким. Він перечитав її слова раз, другий… серце стиснулося. Це була не образа, не емоційний вибух — це крик людини, яка тримає все всередині занадто довго.

Настя в цей момент сиділа на ліжку, втупившись у телефон. Вона не очікувала такої хвилі реакцій. Але відчуття пустоти нікуди не зникало.

Телефон різко загорівся — повідомлення від Назара.

«Настю, зупинись. Я все бачив. Мені потрібно з тобою поговорити. Просто зараз.»

Вона відклала телефон, ніби він обпік долоню. В кімнаті стало так тихо, що було чути тільки її прискорене дихання.

У голові змішалося все — образа, страх, втома… і дивна тривога від того, що саме Назар написав першим. Не Владик, не Дівчата, не хтось інший. Назар.

Телефон знову мигнув.

«Не закривайся. Я поруч. Просто відповідай.»

Настя стиснула кулаки. Вона не знала — сердитися, плакати, чи нарешті комусь дозволити доторкнутися до її справжніх емоцій.

І вона написала відповідь.

Коментар Насті вже розлітався стрічкою, і люди масово почали писати. Вона навіть не встигла видалити — руки трусилися так, що телефон мало не випав.

Коментарі сипалися один за одним:

«Настю, не роби поспішних висновків, ти дуже талановита!»

«Якщо тобі важко — ми з тобою. Але не кидай це так.»

«Хей, ти не одна. Поговори з кимось, не зникай.»

«Що сталося? Ти ж завжди така сильна…»

«Мені твоя книга допомогла. Не кажи, що це все дарма.»

Під кожним повідомленням серце Насті стискалося все сильніше. Вона скільки себе пам’ятала — завжди все тримала всередині. Робила вигляд сильної, поки всередині все валилося.

А цей пост… він був криком, якого вона ніколи ніде не дозволяла собі робити.

Саме тому реакція людей її налякала. І зачепила.

Назар побачив пост серед перших.
Йому ніби пробило груди хвилею холоду.