Розділ 16 — Назар

Настя ще сиділа поруч із Данею, слухала його зізнання й намагалася зрозуміти, що відчуває насправді. Атмосфера стала тихішою, м’якшою. Вона вже готувалася відповісти, коли її телефон різко завібрував.

Назар.

Тільки його ім’я — і серце Насті стислося.
Вона ковтнула слину й вимкнула звук, але Даня помітив.

— Хтось важливий? — його голос став обережнішим.

— Просто… знайомий, — ухилилась Настя.
Але Даня бачив більше. І мовчання тільки підозру посилювало.

Через годину, коли Даня вже збирався йти, у двері несподівано постукали. Голос — знайомий, упевнений, трохи різкий:

— Настя, ти вдома?

Настю наче током вдарило.
— Це… Назар, — прошепотіла вона.

Даня підняв голову. В його очах спалахнуло щось темне.
Ревність. Сильна, пряма, не прихована.

— А він чого тут? — тихо, але гостро.

Настя не встигла відповісти — двері відчинилися, бо вона забула замкнути.

Назар зайшов у квартиру, у пальто, задиханий ніби поспішав. Його очі одразу впали на Даню.

— Хто це? — запитав він тоном, у якому було все: від невдоволення до відвертої власницької нотки.

Даня підвівся, став прямо, ніби готувався до бою.

— Я Даня. А ти хто?

— Той, кому не все одно, — Назар пройшов ближче до Насті, і в цій близькості було надто багато невисловленого.

Настя відчула, як у кімнаті стає тісно від напруження.

— Назар, ми говорили з Данею. Це важливо, — вона торкнулася його руки, намагаючись заспокоїти.

Назар глянув на її пальці, на їхню близькість із Данею — і в його очах промайнуло щось болюче.

— А, значить, він важливіший? — тихо, але вкрай гостро.

— Тут не про це…

— Настя, я дзвонив, ти не відповідала. Я хвилювався. А приходжу — а тут він, — Назар кивнув у бік Дані. — Виглядає, ніби я тут зайвий.

Даня зробив крок уперед.

— Якщо ти ревнуєш — то скажи прямо.

Назар глянув на нього холодно.

— Я не тобі пояснююсь.

Але до Насті він нахилився ближче і прошепотів:
— Я не дам тебе забрати отак просто.

Настя завмерла.

Даня напружився, руки стиснулися в кулаки.

— Вона — не річ, Назар. І не твоє майно.

— Але вона мені дорога, — Назар відповів різко. — І я не дам їй знову страждати через тебе.

Настя вдихнула.
Знову…?
Вони обидва зараз говорили не про неї — про своє суперництво.

— Хлопці, досить! — її голос нарешті зірвався.

Обидва обернулися до неї.

— Я вирішу сама, — сказала вона твердо.
Але всередині… серце билося вдвічі швидше.

Їй доведеться зробити вибір.
І вона знала: хто б не виграв у цій невидимій битві, хтось із них точно буде поранений.

—

Настя стояла між двома хлопцями, ніби між двома різними світами.
Даня — теплий, знайомий, той, хто завжди приходив у її життя спокійно.
Назар — буря, вибух, напруга, яка тягнула її до себе, хоч як вона опиралась.

Обидва дивилися на неї.
Обидва чекали.
А їй хотілося просто… дихати.

Вона одягла куртку й швидко сказала:

— Назар, можемо вийти? На хвилину.

Даня різко вдихнув, але стримався:

— Якщо щось буде не так — я тут.

Назар злегка пирхнув, але стримався теж.

Було прохолодно, у повітрі пахло димом з камінів і мокрим листям.
Настя обійняла себе руками.

Назар стояв біля неї, але не надто близько. Він дивився на неї так, ніби боявся втратити — і водночас не знав, як правильно говорити.

— Ти злишся? — тихо спитала вона.

— Я… не знаю, що я. — Назар провів рукою по волоссю. — Я прийшов, бо хвилювався. Бо ти не відповідала. Бо я думав… з тобою щось сталося.

Вона опустила погляд.

— Тому ти влаштував сцену?

— Я не влаштовував сцену. — Він зітхнув. — Я просто побачив його поруч з тобою. І… все злетіло з голови.

Він зробив крок ближче.
Її серце вдарило сильніше.

— Настю, я не маю права ревнувати. Я знаю. Але коли я бачу тебе з кимось іншим… — його голос затремтів. — Мені хочеться вирвати це з реальності.

Настя здригнулася.

— Назар…

— Я не прошу тебе бути зі мною, — він говорив щиро, трохи знервовано. — Я прошу… не відштовхуй мене. Не зараз.

Вона підняла очі й зустрілася з його поглядом — глибоким, майже болючим.

— Назар, я не твоя. І не Данина. Я… я сама ще не знаю, що хочу.

Він посміхнувся сумно — але тепло.

— Це чесно. І я це прийму.

Він опустив руку… але не втримався й легенько торкнувся її пальців.

— Але знай: я не відступлю. Не зникну. І не дам нікому образити тебе — навіть цьому Дані.

Настя нервово видихнула:

— Назар…

— Що? — він нахилив голову.

— Ти зараз поводишся так, ніби… ніби ти…

Вона не закінчила, бо Назар різко відійшов на крок, ніби злякався власної відповіді.

— Ні. Не зараз, — прошепотів він. — Якщо скажу… ти втечеш.

Настя мовчала.
І це мовчання було гірше за будь-які слова.

Даня сидів на дивані, напружений, руки все ще в кулаках.
Коли вони зайшли, він піднявся.

— Все нормально? — запитав він, але погляд був спрямований виключно на Назара.

— Так, — відповіла Настя.

А Назар підійшов до Дані впритул.

— Вона не речі. І не гра. Запам’ятай це.

Даня зробив півкроку вперед.

— А ти запам’ятай: не все вирішується силою.

— Але щось вирішується почуттями, — відповів Назар і вийшов, навіть не озираючись.

Двері зачинилися.

Тиша.

Даня подивився на Настю.
Очі м’які, але трохи зранені.

— Він має до тебе почуття, правда?

Настя заплющила очі.

— Я не знаю… Але він… інший.

— А я? — тихо запитав Даня.
Наче боявся почути відповідь.

Настя підійшла до нього й ледь торкнулася його руки.

— Даню… Я сама заплуталась. Дай мені трохи часу.

Він кивнув.
Але в його очах вона вже бачила: ревнощі в ньому тільки розгораються.

І це — лише початок.