Розділ 15 — Настя пише главу про любов, якої боїться

Ранок видався холодним. Туман стояв над лісом, мов молоко, і Настя довго дивилася на нього крізь вікно, перш ніж змусила себе встати.

Її ноутбук лежав на столі, ніби чекав.
Нагадував їй, що час не спинити.
Що історію треба продовжувати.

Вона зробила собі чай, закуталась у плед і відкрила новий документ.

Пальці зависли над клавіатурою.

Про що писати сьогодні?
Про кого?
Для кого?

І раптом — спалах усвідомлення.

Вона писатиме про любов… якої боїться.
Таку, в яку падають, наче з обриву.
Таку, від якої хочеться втекти — і до якої повертаєшся, навіть якщо заборонила собі.

Вона почала друкувати.

«Глава 12: Любов, якої я не сміла хотіти»

Вона боялася не самих почуттів…
Вона боялася того, ким ставала поруч із ним.

Пальці Насті рухалися швидко, ніби слова самі лилися з серця.

Його погляд, такий різкий і теплий одночасно, роздягував її думки.
Його мовчання кричало більше, ніж чужі зізнання.
Його ревнощі лякали… але ще більше лякала думка, що він перестане ревнувати.

Настя ковтнула повітря.

Він був заборонений — тому що робив її слабкою.
Бо поруч із ним вона вже не могла бути тією Настею, яка нікого не пускає в душу.
Його любов могла стати спасінням… або катастрофою.

Вона зупинилася.
Перечитала.

У грудях защеміло.
Бо кожне слово було правдою не лише про героїню її книги.

А про неї саму.
Про Назара.

Вона закрила очі й уявила:

— Його погляд, який пронизує.
— Його голос, низький і впевнений.
— Його кроки, що завжди наближаються, навіть коли він каже “не буду”.

Її пальці знову торкнулися клавіатури.
Наче він стояв за спиною й спостерігав.

«Вона боялася його не тому, що він міг зламати її серце.
А тому, що міг зібрати його назад — і тримати в руках, поки вона вже не зможе жити без нього.»

Настя прочитала останній рядок — і руки затремтіли.

Вона швидко зберегла файл, ніби боялася, що хтось побачить… або, навпаки, що вона більше не зможе написати так чесно.

Телефон знову завібрував.

Повідомлення від Назара.

Вона не відкривала, але серце вже відповідало замість неї.

Любов, якої вона боялася...
вже стояла на порозі.

Дверний дзвінок прозвучав так різко, що Настя навіть здригнулася. Вона стояла посеред кімнати, ще не знаючи, радіти їй чи боятися того, що буде далі. Серце билося частіше, ніж зазвичай.

Вона підійшла до дверей і на секунду зупинилась. Зітхнула. Відчинила.

На порозі стояв Даня. Трохи втомлений, трохи збентежений, але з тією самою усмішкою, яку вона пам’ятала навіть тоді, коли намагалася забути.

— Привіт, Настю… — його голос був тихим, ніби він боявся порушити її межі.
— Привіт, — вона опустила очі. — Ти швидко…

— Я не міг чекати, — Даня провів рукою по волоссю, хвилюючись. — Я… мусив тебе побачити.

Настя відійшла трохи вбік, дозволяючи йому зайти. Він ступив у квартиру, оглянувся — ніби переконувався, що вона справді тут, що це не якийсь сон.

Між ними зависла тиша, але не холодна — швидше наповнена невимовленим.

— Я думав про нас, — почав він, але Настя різко обернулася:
— Про «нас»? Даня, ти сам не знаєш, чого хочеш. То ти зникаєш, то з’являєшся. Я більше не хочу боляче.

Він зробив крок до неї, дуже повільний, щоб вона не відступила.

— Я знаю. І тому я тут. Я хочу пояснити. І… якщо ти дозволиш, хочу все виправити.

Її пальці здригнулися.
Чи готова вона ще раз впустити його в своє серце?

— Даню… — вона зітхнула. — Скажи чесно. Для чого ти приїхав? Справжня причина.

Він подивився на неї так, ніби шукав сміливість у її очах.

— Я приїхав, бо зрозумів: коли тебе немає поруч, ніщо не має сенсу.
Настя застигла.
Від цих слів їй захотілося і плакати, і сміятися.

— Я не обіцяю, що все буде легко, — продовжив Даня. — Але я хочу спробувати. З тобою.

І тут вона вперше за довгий час усміхнулася — маленько, обережно.

— Тоді… говори. Почни спочатку. Без брехні, без пропаж.
— Добре, — він легенько торкнувся її руки. — Я скажу все.

Вони сіли на диван. Її очі — насторожені, але теплі. Його — рішучі, але з болем від того, що він уже втрачав.

Даня вдихнув:

— Настя… я боявся своїх почуттів. І боявся, що я не достатній для тебе. Тому й віддалився. Але це було помилкою.

Настя відчула, як щось у грудях розм’якло.

— Продовжуй… — прошепотіла вона.