Розділ 14 — Перший конфлікт

Ліс був туманний, мовби приховував її від усього світу.

Настя сиділа за старим дерев’яним столом, пила теплий чай і намагалася заспокоїти серце, яке досі боліло після офісу, після Марії, після всього.

Вона майже закінчила чергову сторінку книги, коли хтось різко постукав у двері.

Три гучні удари.

Вона здригнулася.

Ніхто не знав її нової адреси.

— Артеме? — несміливо запитала вона, наближаючись до дверей.

Тиша.

Вона обережно відкрила двері…

і побачила Назара.

Мокрий. Задиханий. Очі червоні, ніби всю дорогу стримував крик.

— Знайшов, — вимовив він низьким голосом.

У Насті в животі щось впало.

— Назаре… тобі не треба було приїжджати.

Він переступив поріг без запрошення.

Стояв посеред кімнати, оглядав її новий дім так, ніби шукав докази, що вона пішла назавжди.

— Ти навіть не сказала мені, — його голос тремтів. — Ти просто зникла.

— Я не зникла. Я звільнилася.

І я мала на це право.

— Не від мене! — вибухнув він. — Ти… ти хоча б могла поговорити!

— Ми не разом, Назаре, — вона дивилась прямо. — Я не зобов’язана тобі нічого пояснювати.

Його мовчання було важче, ніж крик.

Він зробив крок до неї.

— Ти знаєш, що це неправда.

Що між нами щось є.

Настя відступила.

— Між нами нічого немає, — сказала вона тихо, але твердо. — Це ти вигадуєш.

— Ти б не тікала, якби нічого не було.

— Я тікала ВІД тебе! — різко відповіла вона.

Назар зупинився, наче отримав удар.

— Від мене?..

— Ти почав контролювати мене. Переживати за кожен лайк, кожен блог, кожну сцену в книзі.

Це… надто. Це дихає мені в спину.

Його кулаки стиснулися.

— Я просто… хвилювався.

— Ні. Ти почав втручатися в мою роботу, у мої стосунки з людьми, у мої книги… Ти навіть Артема залякав.

— Він приховав від мене твою адресу, — прошепотів Назар. — Він не мав права.

— А ти? — її голос зірвався. — Ти мав право?

Між ними зависла пауза — довга, важка, мов злам.

Він зробив останній крок.

— Настю… я не хочу тебе втратити.

— Ти вже втратив, — сказала вона. — Коли не почув мене.

Назар відвів погляд.

На секунду він здавався абсолютно зламаним — не тим сильним, самовпевненим чоловіком із офісу, а хлопцем, якому вперше сказали «ні».

— Якщо я зараз піду… — його голос був тихий. — Ти дозволиш мені повернутися?

Настя заплющила очі.

— Я не знаю.

Це були найчесніші слова.

— Але мені треба час.

І відстань.

Назар повільно кивнув.

— Добре.

Я… чекаю.

Він вийшов.

Двері зачинилися тихо, майже непомітно.

І тільки коли його кроки стихли в тумані, Настя зрозуміла, що трясеться.

Вона втомлено опустилася на підлогу, притуливши голову до колін.

— Чому все так складно… — прошепотіла вона.

І десь далеко, на узліссі, Назар стояв під дощем і стискав кулак, щоб не повернутися й не обійняти її силою.

Після всього, що сталося, Настя не могла сидіти на місці.

Її руки тремтіли, серце билося нерівно, а слова Назара крутилися в голові, мов заїжджена платівка:

«Я не хочу тебе втратити».

«Ти хоча б могла поговорити…»

«Я чекаю».

Вона різко встала і підійшла до ноутбука.

— Треба щось подивитися… щось просте, — пробурмотіла вона.

Відкрила улюблений сайт з фільмами.

Клікала навмання: комедія, драма, фантастика — все здавалося порожнім.

Їй хотілося сміятися, але на очі накочувалися сльози.

— Може… “Сам удома”? — вона гірко всміхнулася. — Дуже в тему.

Вона натиснула «включити» й завернулася у плед.

Картинка миготіла перед очима, але думки невпинно поверталися до однієї людини.

Після десятої хвилини фільму телефон тихо завібрував.

Настя глянула мимохіть — і завмерла.

Повідомлення від Назара.

"Ти дивишся щось, щоб не думати про мене?"

Вона аж підстрибнула.

Він… знає?

Та ні. Він не міг знати. Просто вгадав?

Ще секунду вагалася, але телефон знов засвітився.

“Я не можу заснути. Сказав, що піду — але знаю, що ти плачеш.”

Серце Насті різко стислося.

“Прошу… скажи хоч щось.”

Вона відклала телефон і сіла рівніше.

Фільм продовжував грати, але Настя вже нічого не чула.

— Ти не маєш права так впливати на мене… — прошепотіла вона.

Екран знову блиснув.

“Я не прийду, якщо ти не хочеш. Просто… мені треба знати, що з тобою все добре.”

Настя закусила губу.

Вона думала, що злість мине. Що після того, як Назар поїде, стане легше.

А стало тільки важче.

Вона нарешті відповіла:

“Я в порядку. Мені треба час. Не пиши мені сьогодні.”

Та Назар написав майже одразу:

“Добре. Але я буду поруч. Навіть якщо ти мене не бачиш.”

Настя здригнулася.

“Поруч”?

Вона підійшла до вікна, обережно відсунула фіранку…

Темний ліс. Туман. Ніч.

Порожньо.

Заспокоїлась.