Розділ 12 — Коли хтось бачить все… крім головного

Настя сиділа в архівній кімнаті, намагаючись зосередитися хоч на чомусь, але серце билося так сильно, що віддавалося в скронях. Вона знову й знову згадувала слова Назара: «Я її люблю».

Коли двері обережно прочинилися, вона навіть не підняла голову — думала, що це Назар повернувся.

Але зайшов Артем.

Веселий, спокійний… і абсолютно нічого не розуміючий.

— Настю, ти що так сидиш? — він усміхнувся, притримуючи коробку з документами. — Наче тебе хтось налякав.

Вона ковтнула повітря.

— Та ні… все нормально.

Артем поставив коробку, потер руки.

— Слухай, Назар тут не проходив? Я йому шукаю другу частину рукопису.

Проходив…
Серце стиснулося.
Проходив. Зізнався їй у коханні. Сказав це так, ніби давно чекав моменту.

Артем помітив її задуманий вигляд, але витлумачив не так.

— Ти втомлена, так? Та нормально, тут усі іноді напівмертві ходять. Я думав, ти просто засумувала.

Він говорив легко й доброзичливо.
І саме це різало по живому: Артем був хорошим… але він не помічав очевидного.

Артем нахилився до неї, щоб підняти з підлоги файл. Він був так близько, що інший би подумав — між ними щось є. Але Настя сиділа як статуя.

— Настюха, — сказав він м’яко. — Якщо хтось тебе образив, скажи. Я ж тут, я ж допоможу.

Вона хотіла усміхнутися, але не змогла.

— Ніхто… просто день важкий.

Артем знову нічого не помітив.
Ні її червоних очей.
Ні того, що руки тремтять.
Ні того, що Назар уже став причиною всього цього.

— Ну все, не кисни, — він підморгнув. — Назар покричав на когось? Він вміє, я бачив. Але він добрий, хоч і грізний. Наш директор, все ж.

Настя різко підняла очі.

— Ти знав?

Артем насупився.

— Що саме?

— Що він… директор.

— А, це! — він розсміявся. — Ну так! Хіба ти не знала? Він же тут головний з молодих. Хоче бути в тіні, але всі знають, хто тут лев.

Настя видихнула.
Артем все пояснив, все розповів… і все одно нічого не зрозумів.

Він ще сказав:

— Назар хороший. Тільки от… він ні на кого так не дивиться, як на тебе.

Настя застигла.

— Ти думаєш?.. — прошепотіла вона.

Артем посміхнувся, але без натяку чи ревнощів — просто як друг.

— Думаю? Та я це бачу щодня. Просто ти, мабуть, не помічаєш.

Він зібрав документи і вийшов.

А коли закрив двері, Настя прошепотіла:

— А я… помічаю. Просто боюся.

Артем вийшов, але за мить знову просунув голову у двері.

— До речі, — сказав він, трохи запихаючись, — Назар просив, щоб ти після обіду зайшла до нього в кабінет. Каже, терміново.

Настя здригнулася.

— Навіщо?

— А я знаю? — він усміхнувся. — Може, хоче похвалити. Або поругати. З ним ніколи не розбереш.

Похвалити?
Настя мало не засміялася від нервів.

Після всього, що сталося, після його визнання, після того, як Марія на неї накинулась…
Похвала була найменшим, чого вона чекала.

Артем зайшов повністю, присів на стіл напроти неї й почав розгортати шоколадку.

— Ти точно окей? — він знову поглянув на неї, але настільки поверхово, що не помітив навіть, як у неї сльози блимають в кутиках очей.

— Так, Артеме. Все нормально.

— Бо ти така… ммм… — він жестикулював рукою, — знаєш, як у тих романах, де героїня робить вигляд, що все добре, хоча в душі — шторм.

Настя опустила голову.

— Можливо, і так.

Артем знову не зрозумів натяку.

Він з ентузіазмом у голосі почав:

— До речі, ти читала той роман «Заборонене, але неминуче»? Там такий сюжет крутий! Уяви — дівчина закохана у свого наставника, але…

Він зупинився, побачивши, що Настя різко підняла голову.

— Що?

Настя стисло видихнула.

— Нічого. Просто… співпадіння.

Артем знову промахнувся повз суть.

— О! Ну бачиш! Життя іноді списує сюжети з книг. Ти от теж у офісі працюєш, роман пишеш… А Назар ідеально би підійшов на героя. Зовнішність — сто відсотків.

Настя мало не вдавилась повітрям.

— Не кажи так, — прошепотіла вона різко.

— Чому? — він щиро здивувався. — Я ж правду кажу. Він високий, похмурий, але з розумними очима. Дівчатам таке подобається.

Настя не знала — сміятися чи плакати.

— Мені… не подобається.

Артем сидів хвилину, а потім…

— А, ну тоді ок. — Він знизав плечима. — Хоча він дивиться на тебе так, ніби ти головний сюжет його життя.

Настя завмерла.

— Він… що?

Артем махнув рукою.

— Та забий, може, здалося. Я взагалі в романтиці не розбираюсь.

Звісно, не розбирається.
Артем бачив усіх і все, крім найголовнішого:
того, що між нею і Назаром давно тягнеться нитка, яку вже ні вирізати, ні приховати.

Він встав, витер руки серветкою.

— Добре, я побіг. Якщо Назар буде бурчати — скажи, що я винен. Я звик.

Він усміхнувся і вийшов, весело грюкнувши дверима.

А як тільки він зник у коридорі — Настя дозволила собі зробити те, чого стримувалась увесь цей час.

Вона закрила обличчя руками й прошепотіла:

— Чому все так складно…

І, наче почувши її думку, в двері тихо постукали.

Не Артем.

Не Марія.

А той, від кого в неї тремтіли пальці.

Назар.

Настя сиділа мовчки, намагаючись зібрати себе докупи, коли двері знову прочинилися.
Артем висунув голову:

— Я гаманець забув… — бурмотів він і вже хотів піти, та побачив її обличчя.
Таке бліде, що стало зрозуміло — все гірше, ніж він думав.

— Настю?.. — голос у нього став тихим.

Вона підвела погляд.
Очі блищали, як у людини, що тримається останні хвилини.

— Артеме… — прошепотіла вона. — Можеш… можеш зробити для мене одну послугу?

Брат підійшов ближче, насупившись.

— Звісно. Я ж твій брат, говори.

Настя вдихнула на повні груди, видихнула тремтячим подихом.

— Якщо Назар... якщо він буде питати... скажи, що ти мене не бачив.
Я… я хочу звільнитися.