Розділ 11 — Заборонене, але неминуче зближення

Перші дні після розмови були дивними. Наче між Назаром і Настею хтось обережно переставив стіну на кілька сантиметрів уперед — і тепер вони стояли ближче, ніж звикли, але все ще не торкалися.

Настя приходила в редакцію зранку, робила собі каву й намагалася не думати про те, як учора Назар дивився на неї — так, ніби читав рядки, яких вона не сміла написати вголос.

Але сьогодні все стало ще складніше.

У дверях редакції вона зіткнулася з Назаром.
Буквально — груди в груди.

Настя задкувала:

— Вибач, я не дивилась…

— Все нормально, — тихо сказав він, але рука на її лікті затрималася трішки довше, ніж було потрібно. — Ти як? Не перенапружуєшся?

— Ні… просто думаю над новою статтею. Про стосунки на роботі.

Назар вирячився на неї так, ніби вона сказала “про нашу заборонену хімію, що доводить мене до божевілля”.

— Цікава тема, — видихнув він.
— Та вона сама мене знайшла, — всміхнулася Настя. — Ситуація… підказала.

— Яка ситуація?
— Неважливо.

Їхній погляд знову зустрівся, і Настя знала — він усе зрозумів.

Тиша між ними була така напружена, що навіть повітря ніби затремтіло.

Усередині офісу було шумно: хтось сміявся, бігали стажери, редакторка кричала над макетом. Настя вже хотіла втекти до свого столу, коли Назар нахилився ближче.

— Настю…
— Мм?
— Ти ж знаєш, що я не повинен… так реагувати? Ми ж… колеги.

Її серце з’їхало кудись у живіт.

— Знаю, — прошепотіла вона. — І я теж.

— Але мені дуже важко робити вигляд, ніби між нами нічого нема.

Від цих слів Настя забула, як дихати.

— Назар…

Він відступив, ніби боявся, що якщо залишиться ще на секунду — не витримає.

— Поговоримо ввечері, гаразд? У нормальному місці, не посеред офісу.
— Гаразд.

До обіду Настя написала половину статті — і кожне речення здавалося натяком на них двох.

"А що, якщо межі, які ми будуємо, лише роблять все сильніше?"

Вона відкинула волосся, потягнулася, і в ту ж секунду за спиною пролунав голос Дані:

— Ого, продуктивна сьогодні. Може, надихнув хтось?

Настя скривилася.

— Даню, я працюю.
— А я пропоную перерву. Кава? Ти ж любиш лате з корицею.
— Звідки ти…
— Я помітив, — підморгнув він.

У цей момент у кімнату зайшов Назар.

Побачив Даню, який майже нависає над Настею.

Його щелепа ледь помітно стиснулася.

— Настю, нам треба обговорити матеріал, — сказав Назар холодно, але спокійно. — Зі мною.

Даня підняв брову:

— Вона зайнята.

— Вона працює зі мною, — відповів Назар тоном, від якого Настю пробрало теплом. — І мені вона потрібна зараз.

Назар навіть не доторкнувся до Насті — але його присутність затягнула її мов магніт.

Коли вони зайшли у порожню переговорну, Назар прикрив двері й сперся на стіл.

— Я не ревную.
— Ти ревнуєш, — засміялася Настя.
— Та ну… добре, ревную, — визнав Назар і зітхнув. — І мені це не подобається. Але ще більше мені не подобається думка, що ти можеш піти кудись із ним.

Настя опустила погляд.

— Назар… ми не можемо. Ми на роботі.

— Знаю. І це найбільший абсурд: що саме там, де “не можна”, мене тягне до тебе найбільше.

Тиша знову накрила їх.

Вона ступила ближче.
Він не відступив.

— Як з цим бути? — прошепотіла Настя.
— Не знаю, — відповів Назар чесно. — Але знаю одне.

Він нахилився, не торкаючись її, але його голос став низьким і теплим:

— Якщо це заборонено — це не значить, що це неправильно.

Настя відчула, як щось усередині неї клацнуло. Здавалося, весь їхній всесвіт стоїть у одному кроці.

— Назар…
— Так?
— Я боюсь.

— А я боюсь тебе втратити, навіть не маючи.

Він усміхнувся. Ледь-ледь. І цього вистачило, щоб Настя зрозуміла:
те, що між ними — вже неминуче.

Після тієї розмови в переговорній Настя повернулася до свого столу із відчуттям, що всередині неї щось тремтить, пульсує, живе окремим життям.

Їй потрібно було це кудись вилити.
І вона відкрила чернетку нової книги.

Пальці самі побігли по клавіатурі.

Героїня її роману сиділа в кафе напроти чоловіка, якого мала б боятися.

Він був її босом, старшим, холодним на вигляд — але погляд у нього був тепліший, ніж її власне серце.

“Між нами не можна нічого. Ми обидва це знаємо.
Але чому ж тоді я відчуваю, що світ стає тіснішим, коли ти поруч?”

Настя зупинилась.
Вдихнула.
Губи самі розтягнулися у легкій посмішці.

Це ж… вони з Назаром. Один в один.

Вона продовжила.

“Ти не сказав жодного зайвого слова.
Не торкнувся мене.
Але я відчуваю, як твої думки торкають мою шкіру.”

Вона ковтнула, відчула легке тепло під грудьми.
Якби хтось знав, що за рядки народжуються з її реальності — вона б згоріла від сорому.

Але тут, у тексті, це було дозволене.

Вона писала близько години: не зупиняючись, не видаляючи нічого.

Коли Настя дописала сцену, вона перечитала її і зрозуміла — це був найчесніший розділ, який вона коли-небудь створювала.

Без прикрас.
Без фальші.
Голий нерв.

Вона швидко зробила фінальну правку, натиснула “Опублікувати” і тільки тоді помітила, що Назар стоїть за два столи від неї, розмовляє з кимось із відділу дизайну.

Він кинув на неї короткий погляд.

Той самий — уважний, напружений, пронизливий.

І Настя зрозуміла:
якщо він прочитає цей новий розділ — він дізнається більше, ніж вона сміє сказати вголос.

Через п’ять хвилин на телефоні висвітлилося:

“Коментар до вашої книги:
‘Це найкращий розділ. Тут емоції справжні. Ви були закохані, коли це писали?’”

Вона завмерла.

А нижче — ще один.
Іще.
Десятки.

Читачі відчули ту правду, яку вона так старанно ховала в житті.

Настя прикрила обличчя руками й тихо прошепотіла: