Розділ 10 — Погляд, який змінює все

Настя думала, що після першого робочого дня її нарешті відпустить хвилювання. Але ні — вечір тільки почав перекочувати у ніч, коли все стало ще складніше.

В офісі майже нікого не було. Лише світло з коридору падало довгою смугою на підлогу. Настя зайшла до переговорної, щоб забрати забуту флешку, але не встигла зробити й двох кроків, як хтось зачинив двері з іншого боку.

— Настя… — знайомий, спокійний, але трохи напружений голос.

Вона різко обернулася.

Назар стояв настільки близько, що їй довелося втримувати рівновагу. В його очах було щось нове — щось, чого вона ніколи раніше не бачила.

— Ти могла хоча б попереджати, що йдеш у темну кімнату сама, — пробурмотів він, ніби сердиться, а ніби хвилюється. — Тут охорона ще не приносила світло.

— Я… флешку забрала, — прошепотіла Настя, показуючи її. — І все.

Назар підійшов ще ближче, ніби перевіряючи, чи з нею все гаразд.
Їх розділяв буквально один подих.

Настя відступила інстинктивно — нога зачепила стілець, вона похитнулася й мало не впала. Назар встиг схопити її за талію, притягнувши до себе.

Вона завмерла.

Він теж.

Його пальці відчутно тремтіли.
Він не відпускав.

— Настя… — він нахилився ближче, шепочучи так, ніби боявся, що хтось почує. — Ти хоч розумієш, що робиш зі мною?

Її серце зірвалося з місця.

— Нічого… — ледь видихнула вона.

— Ні, робиш, — перебив він тихо, але різко. — Ти пишеш свої блоги вночі, потім я випадково бачу їх о третій, а потім… — він закрив очі, ніби зупиняючи себе. — А потім ти з’являєшся тут, у червоному пальто, дивишся так, ніби не здогадуєшся, як це виглядає… і я вже не можу думати нормально.

Настя не могла навіть говорити.
Тільки дихати важко й швидко.

— Чому ти злишся? — прошепотіла вона.

Назар відкрив очі. І подивився так, як на картинці: різко, пронизливо, з сумішшю злості, бажання і страху.

— Бо я не повинен так дивитись на тебе, — відповів він чесно. — Ти сестра мого найкращого друга. Ти — табу. І я це знаю.

Його погляд опустився на її губи на пів секунди.
Повернувся назад.

— Але чорт… — пальці на її талії трохи сильніше стиснули тканину. — Коли ти поруч, мені важко себе контролювати.

Настя ковтнула.

— Чому ти взагалі тут працюєш? — прошепотіла.

Назар на мить затримав погляд.

— Бо… — він нахилився так, що її волосся ледь торкнулося його підборіддя. — Бо я давно вже поруч із тобою більше, ніж друг Артема.
Ти просто цього не помічала.

Настя завмерла.
Він відступив на пів кроку — але не відпустив.

— Я не буду робити нічого, що злякає тебе або зашкодить, — тихо додав він. — Але якщо ти хоч раз подивишся на мене так, як щойно… я не знаю, чи витримаю.

Вона й не знала, на що відповісти.
Слова застрягли в горлі.

Назар обережно відпустив її — пальці ковзнули по її талії повільніше, ніж потрібно.

Потім він відкрив двері.

— Ходімо. Пізно. Я проведу.

І, не озираючись, пішов коридором.

Настя стояла на місці ще хвилину.
Її ноги тремтіли.
Серце билося в горлі.

Погляд Назара змінив усе.
Вона це відчула.

Назар цілий день ходив ніби на автопілоті. Він не міг зрозуміти, що саме його так чіпляє: те, що Настя опублікувала на Букнеті нові розділи? Те, що про неї говорили в офісі? Чи те, що вона знову посміхалася Дані — і ця посмішка була занадто щира?

Він стояв біля вікна кухні, дивлячись на місто, і крутив у руці кухлик з остиглою кавою.
Артем, який зайшов, одразу все прочитав по обличчю друга.

— Знову ти сам себе накручуєш, — сказав він, відкриваючи холодильник.
— Нічого я не накручую, — буркнув Назар.
— Ага. Просто стоїш і готовий взірватися, якщо хтось скаже слово “Настя”.

Назар кинув на нього косий погляд, але сперечатися не став. Було безглуздо — Артем завжди бачив більше, ніж хотілося.

— Ти читав те, що вона виклала сьогодні? — спитав Артем, сідаючи за стіл.
— Ні, — автоматично збрехав Назар.
— Брехло. Ти лайкав її сторінку о третій ночі, я бачив, ти думав, я сплю?

Назар аж підскочив.

— Я просто… — він стиснув губи. — Хотів перевірити, чи вона там не написала щось… про себе.
— І написала?
— Ні. Тільки про героїню, яка тікає від власних почуттів.

Артем посміхнувся:

— Тобі не здається, що це трошки… співпадає?

Назар мовчав. Бо співпадало. Болісно точно.

Настя в цей час виходила з редакції, тримаючи в руках теку зі співпраці. Їй запропонували нові умови — кращі, ніж вона очікувала. Вона цілий день працювала з командою, придумувала тему для наступної статті, редагувала матеріал… і намагалася не думати про Назара.

Чому він так дивно поводиться? Чому то злиться, то мовчить, то дивиться так, ніби хоче щось сказати, але не наважується?

Коли вона вже збиралася зайти в метро, телефон завібрував.

Повідомлення від Назара:
“Можемо поговорити?”

Настя завмерла.

Назар стояв біля її будинку. Йому давно не було так страшно. Він навіть не знав, що скаже — просто знав, що мусить це зробити.

Коли Настя підійшла, він не одразу знайшов слова.

— Мені треба… вибачитися, — почав він. — За те, що був різким. За те, що ліз не туди, куди мене не просили. І за те, що… — він на секунду відвів погляд. — Що почав переживати більше, ніж мав би.

Настя здивовано кліпнула.

— Ти переживав?

Назар видихнув.

— Так. І бісився. І ревнував. І мені це не подобається, але я нічого не можу з цим зробити.

Настя відчула, як серце пропускає удар.

Він продовжив:

— Я бачив, що ти виклала розділ… і статтю. Ти талановита, Настю. Я просто… не хочу бути тим, хто тебе зупиняє.
— Ти не зупиняєш, — тихо відповіла вона.

Вони стояли за крок один від одного. І вперше за весь час між ними не було ні напруги, ні сарказму — тільки чесність.